Розділ 2: Буква «В» та Скеля, що дражниться

Команда «Ой!» разом із пані Совою наближалася до високої кам’яної гори, яку в лісі називали Скелею Відлуння. Це було дивне місце: якщо ти казав там «Привіт!», скеля відповідала «Івіт-івіт!», а якщо ти чхав, вона починала реготати громом.

​— Будьте обережні, — попередила пані Сова, плавно опускаючись на виступ. — Буква «В» дуже хитра. Вона любить все перекручувати.

​Тільки-но друзі ступили на стежку, як почули тоненький голос, що долинав нізвідки:

— В-в-ви куди? В-в-вухаті коти!

​Вуйчик зупинився і здивовано подивився на свої капці-зайчики.

— Це вона про нас? Я не кіт, я вовк! — вигукнув він.

Скеля миттєво відповіла:

— Овк-овк! Весь із шовк!

​— Ой, — прошепотів Орест, протираючи окуляри. — Здається, буква «В» сидить прямо на вершині скелі й грається зі звуками, як із м’ячиками. Дивіться, вона схожа на два маленькі животики, поставлені один на одного!

​І справді, на самому верху сиділа синя буква «В». Вона розмахувала хвостиком і щоразу, коли хтось щось казав, вона підхоплювала першу літеру і перетворювала її на «В».

​— Треба її зняти! — рішуче сказала Белла. — Але як? Якщо ми будемо кричати, вона нас перекричить.

​Белла примружилася. Вона знала, що буква «В» відповідає за дуже ніжні та важливі слова.

— Слухайте сюди, — прошепотіла вона друзям. — Нам треба сказати щось таке, що неможливо перекрутити. Щось дуже... в-в-ввічливе!

​Друзі вишикувалися в ряд.

— Букво «В»! — хором закричали вони. — Ти така В-в-весела! Ти така В-в-важлива!

​Буква на скелі завмерла. Вона звикла, що від неї всі тікають або сваряться на відлуння, а тут її хвалили.

— В-в-справді? — перепитала вона, і скеля лагідно відгукнулася: «Адлі-адлі».

​— Так! — підхопив Орест. — Без тебе ми не зможемо написати слово «Веселка»! І навіть слово «Відвага» без тебе зовсім не працює!

​Буква «В» так розчулилася, що почала повільно спускатися вниз, наче пушинка кульбаби. Вона приземлилася прямо на бант пані Сови.

​— Ну от, — зауважила вчителька, поправляючи крило. — Тепер у нас є «А», «Б» і «В». Але не розслабляйтеся! Попереду — буква «Г», і вона зараз на городі в Директора Ведмедя вчить гарбузи танцювати гопак!

​— Гопак? — очі Вуйчика заблищали. — Ой, це я люблю! Головне, щоб гарбузи не наступили мені на капці!

​І Команда «Ой!» рушила далі, назустріч новим веселим урокам.

Друзі рушили до городу Директора Ведмедя, але що ближче вони підходили, то дивніші звуки чули. Це не був просто шум вітру — це був ритмічний тупіт, від якого дрижала земля.

​— Ой! — вигукнув Орест, підстрибуючи на місці. — Дивіться! Там на городі виросли велетенські помаранчеві м’ячі, і вони... вони намагаються злетіти в космос!

​Орест, звісно, перебільшував через свої диво-окуляри, але видовище й справді було надзвичайне. Посеред грядок з капусти та кропу великі круглі гарбузи вистрибували вгору, крутилися на своїх зелених хвостиках і ставали на «місток». А керувала цим усім маленька, але дуже енергійна буква «Г».

​Вона була схожа на гачок, на якому зазвичай вішають рушники, але діяла як справжній диригент. Коли вона підстрибувала — гарбузи робили «оп-ля!», коли вона крутилася — вони йшли в танок.

​— Г-г-гопак! Г-г-гуляймо! — весело викрикувала буква.

​Директор Ведмідь стояв біля паркану, тримаючи в руках кошик, і розгублено чухав потилицю.

— Ой, рятуйте, Ловці! — прогув він. — Я хотів зварити кашу, а мій врожай вирішив піти на дискотеку! Буква «Г» так їх роздражнила, що вони тепер не хочуть у кошик, вони хочуть у танець!

​Вуйчик, побачивши таку вечірку, не втримався. Його капці-зайчики самі почали вибивати ритм по землі.

— Пане Ведмедю, не хвилюйтеся! — крикнув він. — Якщо ми не можемо їх зупинити, ми маємо... очолити цей танок!

​Вуйчик вискочив на середину городу. Його рожеві вуха на капцях весело теліпалися, коли він почав кружляти разом із найбільшим гарбузом. Белла, щоб не відставати, застрибнула на інший гарбуз і використовувала свою подушку як барабан.

​Буква «Г» побачила таку конкуренцію і спочатку насупилася. Вона підлетіла до Вуйчика:

— Г-г-годі! Г-г-головна тут я!

​Але Орест, який нарешті розгледів букву, приземлився поруч і сказав:

— Ти не просто головна, ти — Г-г-геніальна! Але дивись, гарбузи вже втомилися. Давай ми зробимо фінальний трюк: ти застрибнеш у кошик, а всі гарбузи вклоняться і ляжуть на свої місця!

​Букві так сподобалося слово «геніальна», що вона зробила останнє сальто в повітрі й слухняно пірнула прямо в кошик Директора Ведмедя. Гарбузи, важко дихаючи, впали на грядки й миттєво заснули.

​— Фух, — видихнув Директор. — Дякую, друзі. Каша таки буде!

​Пані Сова, яка спостерігала за всім цим з гілки вишні, задоволено гукнула:

— Чудова робота! У нас вже є «А», «Б», «В» і «Г». Але зачекайте... де буква «Ґ»? Та, що з маленьким ґудзиком зверху? Здається, вона образилася, що її плутають із сестрою, і сховалася в старому Ґаночку лісової бібліотеки!

​— Ой, — зітхнув Вуйчик. — Знову хованки. Але тепер ми знаємо: головне — це гарний комплімент і вчасний танець!