Розділ 1: Буква «А», яка хотіла літати

​У класі було тихо, тільки чути було, як сонце заглядає у вікно, намагаючись прочитати, що написано на дошці. Директор Ведмідь стояв біля великої дерев'яної книги.

​— Сьогодні, — поважно почав він, — ми вивчаємо літеру «А».

​Орест насупив свої велетенські окуляри. Він дивився на дошку так пильно, що його дзьоб ледь не торкався крейди.

— Пане Директоре! — вигукнув він. — Я протестую! Ця буква — зовсім не буква. Це маленький срібний намет для комарів! Або... або це гірка для мурах!

​Вуйчик, який сидів поруч у своїх незмінних капцях-зайчиках, затремтів.

— Гірка? А якщо мураха з неї впаде і вдариться? Це ж небезпечно! — він закрив очі вушками зайчиків на капцях.

​Белла, яка вмостилася на підвіконні, ліниво розплющила одне око.

— Та ні, — прозівала вона. — Буква «А» схожа на м’який куточок ліжка. Якщо її покласти на бік, вийде чудова підставка для голови.

​Директор Ведмідь зітхнув, але потім усміхнувся.

— Ну що ж, якщо для вас «А» — це намет і ліжко, то давайте спробуємо її наздогнати! Бо, здається, вона вирішила від вас утекти.

​І справді, щойно Ведмідь це сказав, буква «А» на дошці хитнула своїми «ніжками», відштовхнулася і... вилетіла прямо у відкрите вікно!

​— Ой! — хором вигукнула команда.

​— Вона летить до Озера Бульбашок! — закричав Орест, який через окуляри бачив не одну букву, а цілу зграю літаючих трикутників. — Швидше, бо вона перетвориться на паперовий кораблик і попливе до океану!

​Вуйчик, забувши про страх, підхопив Беллу (разом з її подушкою), і вони кинулися в погоню.

Команда «Ой!» вибігла на галявину, де трава була такою високою, що Вуйчик бачив лише вуха своїх капців-зайчиків.

​— Глядіть! Ось вона! — закричав Орест, махаючи крилом у бік старого дуба. — Вона зачепилася перекладинкою за гілку і тепер хитається, наче маленька гойдалка для ельфів!

​Вуйчик зупинився і обережно підійшов ближче. Буква «А» справді висіла на гілці. Вона була яскраво-червоною і постійно дриґала ніжками, намагаючись полетіти далі.

​— Вона... вона на мене дивиться! — прошепотів Вуйчик. — А раптом вона почне кусатися? У неї зверху такий гострий кутик!

​Белла, яка зручно вмостилася на своїй подушці прямо під деревом, ліниво позіхнула:

— Вуйчику, це ж буква «А». Вона не кусається. Вона каже «А-а-а», коли ми бачимо щось дуже красиве. Або коли лікар просить показати горлечко. Ти ж не боїшся показувати горлечко?

​Вуйчик замислився.

— Лікарів я боюсь менше, ніж літаючих трикутників, — зітхнув він.

​Орест тим часом намагався налаштувати свої окуляри.

— Команда! План такий: я злітаю вгору, роблю вигляд, що я — гігантський хрущ, і відволікаю букву. А ви в цей час ловіть її знизу подушкою!

​Орел розбігся, змахнув крилами і... замість того, щоб злетіти, випадково перечепився за власний шнурок від окулярів.

— Ой! — Плюх!

Орест приземлився прямо в купу м’якого моху.

​Буква «А» подивилася вниз, побачила кумедного орла в траві і... раптом видала тоненький звук:

— А-ха-ха-ха!

​Вона почала реготати так сильно, що гілка затрусилася.

— Дивіться! — вигукнула Белла. — Вона сміється з Ореста! Вона така ж весела, як і ми!

​Вуйчик, побачивши, що буква зовсім не страшна, а просто дуже любить жарти, зробив сміливий крок вперед. Його капці-зайчики теж «засміялися», коли він підстрибнув, намагаючись дістати «А» за ніжку.

​— Спіймав! — радісно вигукнув Вовчик, притискаючи букву до себе. — Ой, а вона зовсім не гостра. Вона тепла і лоскочеться!

​— Звісно, — сказав Орест, вилазячи з моху і поправляючи окуляри. — Бо в нашій школі навіть букви знають: якщо ти смієшся, ти — справжній друг.

​Але тут здалеку почулося дивне «Б-б-б-б-б-р-р-р!». Це буква «Б» вирішила, що вона — справжній лісовий ведмідь, і почала «гарчати» на сову. Команді «Ой!» знову треба було поспішати на допомогу!

Буква «А» так зручно вмостилася в лапах Вуйчика, що той навіть перестав гикати від хвилювання. Але спокій тривав недовго. Раптом з кущів малини почулося гучне:

— Бе-бе-бе! Бр-р-ум!

​— Ой! — підстрибнув Орест, ледь не впустивши окуляри в траву. — Це що, справжній фіолетовий тигр? Чи, може, це гігантська чорниця, яка навчилася бурчати?

​Белла, не встаючи з подушки, приклала вухо до землі.

— Це не тигр і не чорниця. Це буква «Б». Схоже, вона знайшла щось дуже смачне і тепер не хоче ділитися.

​Друзі обережно пробралися крізь густе листя і побачили неймовірну картину. Посеред галявини стояла забута кимось банка з-під малинового варення. А всередині неї, застрягши пухким черевцем, борсалася велика синя буква «Б». Вона була схожа на маленького товстенького бегемотика, який дуже хотів солодкого, але не розрахував свої розміри.

​— Б-б-буль! Б-б-бам! — обурено гукала буква, намагаючись вибратися з липкого полону.

​— Ой, бідолашна! — занепокоївся Вуйчик. — Вона ж тепер назавжди залишиться малиновою буквою! Як ми будемо писати слово «Бабуся» чи «Бублик», якщо вони всі будуть липкими?

​Орест підійшов ближче, мружив очі й намагався розгледіти ситуацію.

— Друзі, я бачу вихід! — урочисто оголосив він. — Нам потрібен важіль! Вуйчику, твої капці-зайчики мають дуже довгі вуха. Якщо ми прив'яжемо одне вухо до банки, а інше — до Беллиної подушки...

​— Е ні! — перебила його Белла, міцніше стискаючи свою синю подушечку. — Моя подушка не для того, щоб витягувати літери з варення. У мене є краща ідея. Якщо буква «Б» така пухка, нам треба її просто... розсмішити! Коли хтось сміється, він стає легшим за пір'їнку.

​Вуйчик почав обережно лоскотати банку зовні, Орест почав показувати букві кумедні гримаси через свої величезні лінзи, а Белла почала співати пісеньку про великого барана, який боявся бабочок.

​Буква «Б» спочатку трималася, але потім не витримала.