Розділ 2. Гонка на стільцях

Перерва закінчилася, але Софія, Макс і Ліна не могли сидіти на місцях. Класний коридор був порожнім, і це здавалося ідеальним для… гонки на стільцях!

— Хто перший дійде до кінця коридору, той купує морозиво! — вигукнула Софія, вже сідлячи свій стілець, ніби кінь на старті.

Макс зітхнув:

— Я думаю, це небезпечно…
— А ми не шукаємо безпечні шляхи, — усміхнулася Ліна, — а пригоди!

Стартували! Софія швидко рушила вперед, стілець скрипів і гуркотів по підлозі. Макс ледве встигав за нею, а Ліна використала хитрість: вона нахилилася вперед і… стілець літів майже сам!

Раптом коридор ожив: зі сторони спортивного залу вибіг пухнастий кіт Мрійка і став на шляху.

— Мяу! — кіт, здається, теж захотів взяти участь у гонці.

Софія намагалася об’їхати його, але котяча лапка ненароком штовхнула Макса, і він зробив неймовірний кульбіт… прямо на парту, що стояла на перехресті.

— Ой! — крикнув він, а парту ледве втримав на місці.

Ліна сміялася так, що майже втратила рівновагу на стільці, а Софія, сміючись, проїхала повз них і вже майже діставала фінішну лінію.

— Хто переміг? — запитав кіт, стрибаючи їй назустріч.

— Я! — вигукнула Софія, радісно піднімаючи руки. — Морозиво моє!

Але тут двері класу відчинилися, і вчитель Мрійко з’явився з суворим, але трохи розсіяним виглядом:

— Діти, що це було?!
— Ми… ми тренувалися до Олімпіади… зі стільців! — швидко вигадала Софія.
— Хм… — вчитель нахмурився, а потім розсміявся. — Ну, гаразд, але наступного разу тренуйтеся в спортзалі!

І всі троє, ще регочучи, зрозуміли, що школа може бути зовсім не нудною, якщо знайти трохи сміху навіть у звичайних перервах.

Софія, Макс і Ліна тільки-но віддихалися після гонки, як коридор знову ожив. Цього разу зі стін повільно почали падати… наліпки у формі смайликів.

— Ой, це що ще за штука? — здивувався Макс, намагаючись ухилитися від летючих смайликів.

— Думаю, це магічна дошка знову вирішила «пожартувати», — сміялася Софія, ловлячи один смайлик у повітрі.

Але головне було попереду. Вчитель Мрійко зайшов у коридор і… розсміявся, побачивши їх:

— Ну, що, гонщики? — сказав він і раптом натиснув на кнопку свого «чарівного пульта», який завжди носив у кишені.

І тут сталося диво: стільці, на яких вони тільки що гналися, почали самостійно пересуватися по коридору, наче хотіли повторити гонку.

— Ого! — закричала Софія. — Вони хочуть змагатися без нас!

Макс ледь не впав, коли його стілець вирушив у самостійну подорож по коридору, а Ліна не могла стримати сміх:

— Це ж просто неможливо!

Пухнастий кіт Мрійка стрибав попереду стільців, ніби контролював їхній рух.

— Мяу! — промуркотів він, дивлячись на дітей із серйозним виглядом.

Вчитель Мрійко усміхнувся:

— Гаразд, діти, схоже, наш урок математики сьогодні перетворився на урок… фізики та гумору!

Софія реготала, коли її стілець обережно обігнув стіну і повернувся до старту.

— Я думаю, що це найвеселіший урок у моєму житті! — вигукнула вона.

— І найнебезпечніший, — додав Макс, ще тримаючись за рюкзак.

— А тепер вперед, на наступну пригоду! — підморгнула Ліна, і всі троє побігли за стільцями, які, здавалося, знали більше, ніж будь-який учитель.

Так закінчився ще один день у школі, де навіть найзвичайніші речі могли перетворитися на веселу пригоду, а магія сміху панувала навіть у коридорах.