Глава 6 : Післясмак

Наче все залишилося тим самим.

Той самий потяг.

Ті самі люди.

Те саме вікно.

Але щось усередині Марка змінилося.

І дуже сильно.

Він сидів біля вікна, дивився, як повз пролітають вогні містечок, і вже хвилин двадцять тримав телефон у руках.

Відкривав чат.

Закривав.

Знову відкривав.

Посміхався як ідіот.

І сам себе дратував.

— Та зберись уже…

Телефон завібрував.

Діана:
«Ти доїхав?»

І чомусь від цих трьох слів стало тепло.

Дуже.

Марк:
«Ще ні. Але живий 😌»

Одразу відповідь.

Діана:
«Добре.»

Пауза.

Ще повідомлення.

«Мені якось дивно.»

Марк завис.

Марк:
«Погано дивно?»

Кілька секунд.

Діана:
«Ні.»

Пауза.

«Сумно трохи.»

І ось тут у нього щось тихо стиснулося всередині.

Бо йому було так само.

Дурнувато однаково.

Наче день закінчився занадто швидко.

Наче щось хороше раптом відібрали.

Марк:
«Мені теж.»

Три крапки.

Друкує…

Стирає…

Знову друкує.

Діана:
«Я вже скучаю. Трошки.»

Марк перечитав.

Раз.

Другий.

Третій.

— Та ну…

Усмішка сама вилізла.

Неконтрольована.

Дурна.

Щаслива.

Марк:
«Тільки трошки?»

Діана:
«Не наглій 😌»

Коли Марк повернувся додому, квартира раптом здалася ще пустішою.

Тією самою.

Але вже не такою.

Бо тепер він знав, як виглядає її сміх.

Як вона закочує очі.

Як поправляє волосся.

Як дивиться, коли нервує.

І це було небезпечно.

Дуже.

Він кинув ключі на стіл.

І тільки зараз помітив.

На спинці стільця не висить його худі.

Мозок запізно склав пазл.

— От чорт…

Телефон завібрував.

Фото.

Від Діани.

Вона стояла перед дзеркалом.

У його великому худі.

Рукав майже закривав долоню.

Підпис:

«Здається, це тепер мій трофей 😌»

Марк завис.

Повністю.

Секунд на тридцять.

Потім написав:

Марк:
«Крадійка.»

Діана:
«Докази?»

Марк:
«Ти буквально в ньому стоїш.»

Діана:
«Не бачу проблеми 😌»

І чомусь це фото він відкрив ще раз.

І ще.

І ще один.

Просто тому, що хотілося.

Наступні дні стали ще дивнішими.

Тепер вони не просто переписувались.

Тепер вони сумували.

Одне за одним.

І обоє робили вигляд, ніби це несерйозно.

— Ти мені не сумна, — казав Марк.

— Брешеш, — відповідала Діана.

— Трошки.

— Ага 😌

Вони почали дзвонити частіше.

Іноді просто мовчати у дзвінку.

Робити свої справи.

Наче поруч.

Діана могла фарбувати нігті й бурчати про день.

Марк — щось лагодити вдома й коментувати це як спортивний матч.

— І зараз ми спостерігаємо легендарну битву Марка з полицею…

— Полиця перемагає.

— Я вірила в тебе.

— Дарма.

І вона сміялася.

Завжди сміялася.

І Марк несподівано почав ловити себе на думці, що цей сміх став чимось потрібним.

Майже звичкою.

Хорошою.

Одного вечора вони говорили довше, ніж зазвичай.

Було вже пів на другу ночі.

Діана лежала вдома, загорнувшись у ковдру.

У його худі.

Так, вона спеціально це уточнила.

Тричі.

— До речі, — сказала вона сонним голосом, — воно пахне тобою.

Марк мало не вдавився чаєм.

— Це зараз було дивно.

— Трошки.

— Дуже.

Вона тихо засміялася.

Потім раптом стала серйознішою.

— Марк?

— М?

Пауза.

Коротка.

Але дивна.

— Тобі не страшно?

— Що саме?

— Оце все.

Він зрозумів одразу.

Без пояснень.

Це «все».

Ця прив’язаність.

Очікування повідомлень.

Сум після прощання.

Бажання знову побачитись.

Те, що вже переставало бути просто знайомством.

Марк довго мовчав.

Потім чесно сказав:

— Страшно.

Тиша.

Потім її тихий голос:

— Мені теж.

І чомусь саме в цю секунду між ними стало ще ближче.

Не через романтику.

Не через флірт.

Через чесність.

— Але знаєш що? — раптом сказала Діана.

— Що?

— Я хочу ще одну зустріч.

Марк навіть усміхнувся.

— Тільки одну?

— Поки що 😌

— Добре.

— І цього разу без втечі.

— Ти ж сама не втекла.

Пауза.

А потім тихо:

— Бо не хотіла.

Серце знову влаштувало цирк.

І Марк зрозумів дещо дуже просте.

Дуже небезпечне.

І дуже чесне.

Він чекав не повідомлень.

Не дзвінків.

Не зустрічей.

Він чекав…

Її.

І здається…

Починав закохуватись.

Кінець глави 6