Глава 5: Дощ який зіпсував усе.. Або ні!!

Ліхтарі відбивалися у воді, вузькі вулиці світилися теплим світлом, а в повітрі пахло кавою, мокрим камінням і чимось дивно затишним.

Марк і Діана йшли набережною повільно.

Уже без тієї напруги, що була в кав’ярні.

Тепер стало легше.

Ніби вони справді знали одне одного давно.

Просто вперше зустрілися фізично.

— Ну що, — сказала Діана, злегка штовхнувши його плечем, — в житті я менш дивна?

— Ні.

— Дякую.

— Але тепер хоча б зрозуміло, що ти реальна, а не бот.

Вона засміялася.

— О, так. Я штучний інтелект. Спеціально створений, щоб дратувати тебе.

— У тебе добре виходить.

— Я старалась.

І знову стало легко.

Настільки легко, що Марк навіть перестав думати про те, як виглядає, що говорить і чи не поводиться як ідіот.

Хоча…

Останнє вже було без шансів.

— Ходімо покажу одне місце, — раптом сказала Діана.

— Це точно не пастка?

— Уже пізно питати 😌

Вона повела його вузькою вулицею вгору.

До старого оглядового майданчика над озером.

Місце було майже порожнє.

Кілька лавок.

Старий ліхтар.

І вид на все місто.

Марк навіть присвиснув.

— Ого…

— Я ж казала, тут красиво.

Вона сіла на лавку.

Підтягнула ноги.

Дивилась на місто.

Марк сів поруч.

Надто близько?

Чи нормально?

Чорт його знав.

Мозок знову почав панікувати.

Не сиди як стовп.

Скажи щось нормальне.

Тільки не ляпни дурницю.

І, звісно ж, він ляпнув.

— У тебе ніс холодний.

Діана повернулась до нього.

— …Що?

— Я не знаю, чого це сказав.

Тиша.

Дві секунди.

І вона раптом почала сміятись.

Довго.

Голосно.

— Боже, Марк… ти реально дивний.

— Та я вже зрозумів.

— Ні, в хорошому сенсі.

І чомусь саме ця фраза зачепила сильніше, ніж мала б.

Перші краплі дощу впали несподівано.

Діана підняла голову.

— О ні…

— Що?

— Я забула парасолю.

Марк глянув у небо.

— Серйозно?

Дощ посилився.

Швидко.

Дуже швидко.

— Біжимо! — засміялася Діана.

І вони побігли.

Через мокру вулицю.

Сміючись.

Ледь не послизнувшись кілька разів.

Поки не сховалися під маленьким навісом біля зачиненої книгарні.

Обидва мокрі.

Трохи задихані.

І дуже близько.

Занадто близько.

Настільки, що Марк чув її дихання.

І бачив, як кілька мокрих пасм волосся прилипли до щоки.

— Ну супер, — сказала Діана. — Романтика року.

— Я старався.

— Це був найгірший план побачення.

Марк завис.

— Побачення?

Вона теж завмерла.

— Я…

Пауза.

— Ну… це ж побачення?

Серце гупнуло сильніше.

Дурне.

Дуже дурне серце.

Марк усміхнувся.

— Сподіваюсь.

Діана трохи опустила очі.

І вперше за весь день…

Зніяковіла.

Дощ не закінчувався.

Тому вони просто стояли.

Говорили.

Про все.

Про дитинство.

Про дурні мрії.

Про страхи.

Про те, що обидва бояться прив’язуватись до людей.

— Бо потім боляче, — тихо сказала Діана.

Марк мовчки кивнув.

Він розумів.

Навіть занадто добре.

Потім вона раптом потерла руки.

— Замерзла?

— Трошки…

І тут Марк зробив те, про що одразу пошкодував.

Зняв худі.

— На.

— Та ні.

— Бери.

— А ти?

— Я мужик. Мені можна страждати.

Вона засміялася.

Але взяла.

І чомусь це виглядало… правильно.

Наче дуже проста річ.

Але важлива.

Коли дощ трохи стих, вони пішли вечеряти в маленьке кафе неподалік.

Діана сміялася з того, як Марк намагався їсти пасту й майже програв битву з виделкою.

Марк жартував із її дивних замовлень.

І години летіли занадто швидко.

Надто.

Бо вечір повільно закінчувався.

А разом із ним — і день.

Їхній перший день.

Вже біля вокзалу стало тихо.

Незручно тихо.

Марк не хотів їхати.

Діана теж це відчувала.

Було видно.

— Ну… — тихо сказала вона.

— Ну…

— Це було добре.

— Дуже.

Тиша.

Легка.

Але тепер уже інша.

Трохи сумна.

Діана зробила крок ближче.

— Обійми хоча б будуть? 😌

Марк навіть розгубився.

— А… так. Так, звісно.

Він обійняв її обережно.

Спочатку трохи ніяково.

А потім…

Чомусь не захотілося відпускати.

Вона була тепла.

Трохи пахла дощем і кавою.

І серце знову поводилось як ідіот.

Коли вони відсторонились, між ними лишилось кілька сантиметрів.

І той самий дивний момент.

Коли ніби щось може статися.

Але обидва бояться.

Діана глянула на нього.

Потім тихо усміхнулась.

— Наступного разу не запізнюйся.

І швидко пішла.

А Марк ще хвилину стояв, дивлячись услід.

І лише потім зрозумів.

Вона досі в його худі.