Глава 4 Перший погляд

І Марк уже сто разів пожалкував, що погодився.

Не тому, що не хотів.

Навпаки.

Саме тому, що хотів занадто сильно.

А це лякало.

Дуже.

Він сидів у потязі до Лавентора й уже хвилин сорок дивився у вікно, хоча нічого там особливо не бачив.

Телефон завібрував.

Діана:
«Ти ще живий? 😌»

Марк:
«Поки так.»

Діана:
«Панікуєш?»

Він фиркнув.

Марк:
«Я? Ні. Просто думаю, як красиво втекти.»

Відповідь прийшла миттєво.

Діана:
«Запізно 😌»

І чомусь від цього стало трохи спокійніше.

Лавентор зустрів його прохолодним повітрям і легким вітром.

Місто було саме таким, як описувала Діана.

Невелике.

Тихе.

Затишне.

Старі будинки, вузькі вулички, багато зелені й озеро, яке ніби навмисно робило все навколо красивішим.

Але Марк цього майже не помічав.

Бо зараз його мозок працював в одному режимі:

«Ти зараз побачиш людину, з якою говорив майже щодня.»

«А раптом буде дивно?»

«А раптом вона скаже: «ой, ні»?»

— Та замовкни вже… — пробурмотів він сам собі.

Місце зустрічі — маленька кав’ярня біля набережної.

Назва була дивна: «Старий Ліхтар».

Діана сказала:

«Я сидітиму біля вікна. І не смій запізнитися.»

Він запізнився на сім хвилин.

І через це нервував ще більше.

Двері кав’ярні тихо дзенькнули.

Марк зайшов.

Тепле світло.

Запах кави.

Тихий шум розмов.

Серце билося занадто голосно.

Він швидко окинув поглядом зал.

І побачив її.

Біля вікна.

Темна кофта.

Волосся трохи зібране.

Руки навколо чашки.

І той самий погляд, який він уже бачив на фото.

Тільки…

Справжній.

Живий.

Діана теж його помітила.

І завмерла.

На секунду.

На дві.

Потім трохи усміхнулась.

Нервово.

Ніби теж не знала, що робити далі.

Марк підійшов.

— Привіт…

— Привіт…

І тиша.

Незручна.

Катастрофічно незручна.

Вони просто дивилися одне на одного.

П’ять секунд.

Сім.

Десять.

Поки Діана раптом не сказала:

— Ти… вищий, ніж я думала.

Марк кліпнув.

— А ти…

Вона підняла брову.

— Що?

— Ти реальна.

Діана засміялася.

Голос був той самий.

І раптом усі нерви трохи відпустили.

— Вау, — сказала вона. — Це найромантичніше, що мені говорили.

— Я стараюсь.

— Брехун.

І ось тут…

Стало легко.

Наче вони не бачилися вперше.

Наче просто продовжили розмову, яку перервали вчора ввечері.

Перші двадцять хвилин усе одно були дивними.

Трохи незручними.

Вони говорили обережніше.

Іноді одночасно.

Іноді перебивали одне одного.

І обидва постійно нервували.

Марк двічі мало не впустив каву.

Діана тричі поправляла волосся.

— Ти хвилюєшся? — спитав він.

— Ні.

Пауза.

— Дуже.

— А.

— А ти?

— Я вже подумки втік.

Вона знову засміялася.

І це чомусь здавалося перемогою.

Потім вони пішли гуляти.

Набережна була майже порожня.

Вітер трохи холодний.

Озеро тихе.

Діана йшла поруч, засунувши руки в кишені.

— Ну що? — раптом сказала вона. — Вживу я сильно страшна?

Марк глянув на неї.

І навіть завис.

Бо ні.

Зовсім ні.

Навпаки.

Вона була… красивішою.

Не ідеальною.

Не «глянцевою».

Живою.

І від цього ще красивішою.

— Ні, — сказав він чесно. — Ти гарна.

Діана аж зупинилася.

— Ого.

— Що?

— Ти це сказав уголос.

— Я вже шкодую.

Вона тихо усміхнулася.

І чомусь трохи опустила очі.

— Дякую…

І вперше за весь час між ними запала не незручна тиша.

А хороша.

Тепла.

Та, у якій просто добре бути поруч.

Вже надвечір вони сиділи біля озера.

Мовчали.

Діана дивилася на воду.

Потім раптом сказала:

— Знаєш…

— М?

— Я боялася, що вживу буде гірше.

Марк усміхнувся.

— Я теж.

— Але…

Вона глянула на нього.

Трохи ніяково.

І тихо сказала:

— Мені подобається.

Серце ніби знову вдарило сильніше.

І Марк уперше подумав одну дуже небезпечну думку.

«Схоже… це може стати чимось важливим.»