Глава 3 Зустріч

Три дивні, смішні, довгі тижні, які пролетіли так швидко, ніби хтось перемотав час.

Марк і Діана вже стали частиною щоденності одне одного.

Ранок починався з повідомлення.

День — із дурних жартів.

Вечір — із голосових.

Ніч — із розмов про все на світі.

Іноді дурних.

Іноді занадто чесних.

Іноді болючих.

Вони вже знали, коли в когось поганий настрій.

Коли хтось бреше фразою «та все нормально».

Коли краще не жартувати.

А коли — навпаки, треба розсмішити будь-якою ціною.

Марк навіть не помітив, як почав чекати її повідомлень сильніше, ніж вихідних.

І це його трохи лякало.

Бо одного разу він уже вірив людям.

І одного разу це закінчилося дуже погано.

Тому тепер обережність жила в ньому, як старий сусід — постійно бурчала й не давала розслабитися.

Того вечора йшов дощ.

Діана любила дощ.

Марк уже знав це.

Тому, побачивши погоду, автоматично написав:

Марк:
«Твоя улюблена атмосфера 😌»

Відповідь прийшла не одразу.

Дивно.

Зазвичай вона відповідала швидше.

П’ять хвилин.

Десять.

П’ятнадцять.

Марк навіть почав нервувати.

— Та ну, все нормально…

Телефон нарешті завібрував.

Діана:
«Можна дивне питання?»

Марк:
«Це залежить від рівня дивності.»

Пауза.

Потім:

«А ми колись зустрінемось?»

Марк завмер.

Серце ніби трохи пропустило удар.

Він перечитав повідомлення.

Раз.

Другий.

Третій.

— Ого…

Пальці зависли над клавіатурою.

Хотілося написати щось круте.

Впевнене.

Нормальне.

Але мозок, як завжди, вирішив панікувати.

А якщо вживу буде не те?

А якщо розчарування?

А якщо їй не сподобається?

А якщо тобі?

Телефон завібрував ще раз.

Діана:
«Якщо не хочеш — скажи чесно.»

І чомусь саме це зачепило.

Наче вона вже готувалася до відмови.

Наче боялася почути «ні».

Марк важко видихнув.

І просто написав чесно.

«Хочу.»

Пауза.

Ще повідомлення.

«Просто трохи хвилююсь.»

Відповідь прийшла миттєво.

Діана:
«Я теж.»

І чомусь від цих двох слів стало легше.

Наче страх раптом поділився навпіл.

Ту ніч вони проговорили до ранку.

Не про романтику.

Не про ідеальні моменти.

Про страх.

Дурний, людський страх першої зустрічі.

— А якщо я тобі не сподобаюсь? — сказала Діана в голосовому.

— А якщо я в житті ще більш дивний? — відповів Марк.

— Ти й так дивний.

— Дякую, дуже підтримала.

Вона засміялась.

І цей сміх уже став для нього небезпечно звичним.

Наче щось домашнє.

Тепле.

Рідне.

— Добре, — сказала Діана через деякий час.
— Давай чесно. Де зустрічаємось?

Марк задумався.

У Велірії було багато міст.

Але між ними була відстань.

Не критична.

Та все ж достатня, щоб хвилюватися.

— Я можу приїхати, — написав він.

Пауза.

Друкує…

Стирає…

Знову друкує.

Діана:
«Справді?»

Марк:
«Ну, якщо ти не маніяк 😌»

Діана:
«Тепер уже пізно зізнаватись?»

Він засміявся.

І вперше за довгий час відчув дивне хвилювання.

Хороше.

Живе.

Таке, яке буває перед чимось важливим.

Вони домовилися.

Через два тижні.

У місті Лавентор.

Маленьке атмосферне місто біля озера.

Діана сказала, що там гарна набережна.

І кав’ярня, де «роблять нормальну каву, а не ту бурду, яку ти п’єш».

Марк образився.

Демонстративно.

На дві хвилини.

Наступні дні стали дивними.

Хвилювання росло.

Вони частіше жартували про зустріч.

Але між жартами ховалося дещо інше.

Страх.

Очікування.

І те саме питання, яке ніхто не хотів озвучувати.

А раптом у реальному житті все буде інакше?

Одного вечора Діана написала:

«Тільки пообіцяй одну річ.»

Марк:
«Яку?»

Діана:
«Якщо буде ніяково — не втікай 😌»

Марк усміхнувся.

Подивився у вікно.

І написав:

«Домовились. Але ти теж.»

Кілька секунд.

І її відповідь:

«Домовились, Марк.»

А потім —

вперше за весь час —

сердечко.

Червоне.

Маленьке.

Але достатнє, щоб він хвилин десять просто дивився в телефон як ідіот.