Глава 2 Нічні розмови

Після тієї ночі щось змінилося.

Ні, життя Марка не стало раптом ідеальним.

Робота все ще дратувала.

Будильник усе ще був його особистим ворогом.

А холодильник, здається, остаточно вирішив капітулювати й залишитися напівпорожнім назавжди.

Але з’явилося дещо нове.

Очікування.

Дурнувате, дивне, трохи підліткове.

Те саме, коли прокидаєшся і перше, що робиш — дивишся в телефон.

Марк ненавидів визнавати подібні речі.

Особливо в двадцять вісім.

Особливо після всіх невдалих історій у житті.

Але факт залишався фактом.

Він прокинувся й першим ділом відкрив чат.

Одне повідомлення.

Від Діани.

Надіслане три години тому.

Діана:
«Я заснула. І ні, це не ігнор 😌»

Марк усміхнувся.

— Та хто б сумнівався…

Пальці самі почали друкувати.

Марк:
«Я теж живий. І ні, я не образився 😌»

Через хвилину.

Діана друкує…

— Та ну, вона що, теж у телефоні сидить?

Діана:
«О, ти прокинувся 😌»

Марк:
«Ти взагалі спиш?»

Діана:
«Іноді. Коли мозок перестає думати про все на світі.»

Марк:
«Погана звичка.»

Діана:
«У тебе така сама.»

Марк завис.

— Та звідки вона…

Потім зрозумів.

О третій ночі нормальні люди не сидять у коментарях.

Вона просто помітила.

І це чомусь зачепило.

Наче її уважність була… справжньою.

Не награною.

Не для галочки.

Дні почали ставати дивними.

Раніше Марк ненавидів обідні перерви.

Тепер чекав їх.

Бо саме в цей час Діана зазвичай з’являлася онлайн.

І писала щось абсолютно хаотичне.

«Уяви: я зараз мало не впала через власний шнурок.»

Або:

«Чому люди в транспорті дивляться так, ніби ти їм винен гроші?»

Або:

«Я сьогодні зла. Дуже. Але ти можеш мене розсмішити.»

І він смішив.

Сам не знаючи як.

Дурними жартами.

Сарказмом.

Історіями про те, як одного разу він мало не підпалив кухню, намагаючись посмажити картоплю.

— Це був експеримент, — виправдовувався він у повідомленнях.

Діана:
«Марк… ти небезпечний для суспільства 😌»

Марк:
«А ти все одно пишеш мені.»

Пауза.

Потім відповідь.

Коротка.

Але дивна.

«Бо цікаво.»

І чомусь саме це повідомлення Марк перечитав разів десять.

Минув тиждень.

Вони вже знали дивні дрібниці одне про одного.

Що Діана любить дощ, але ненавидить холодні ноги.

Що Марк терпіти не може ранки.

Що вона іноді слухає сумні пісні без причини.

Що він робить вигляд сильного, навіть коли всередині все валиться.

Іноді вони мовчали.

Просто сиділи онлайн.

Без повідомлень.

Але чомусь це мовчання не було дивним.

Наче поруч хтось є.

Навіть якщо далеко.

Одного вечора Діана раптом написала:

«Скажи чесно.»

Марк:
«О, почалося.»

Діана:
«Я тебе дратую?»

Він навіть сів рівніше.

Марк:
«Чого?»

Діана:
«Бо я багато пишу. Іноді занадто.»

Марк мовчав хвилину.

Потім надрукував.

Стер.

Знову надрукував.

«Якби дратувала — я б не чекав твої повідомлення.»

Відправив.

І одразу захотів провалитися крізь землю.

— Ну все. Молодець. Зараз буде крінж.

Дві хвилини.

Тиша.

Три.

Чотири.

І нарешті:

Діана:
«Це зараз було… мило?»

Марк:
«Ні. У мене просто температура.»

Вона скинула смайлик, який сміється.

А потім —

голосове повідомлення.

Марк завмер.

— Та ну…

7 секунд.

Він дивився на екран хвилину.

Потім натиснув.

І почув сміх.

Тихий.

Трохи хриплий.

Живий.

Справжній.

І голос:

— Ти брехун, Марк. Але смішний.

Він завис.

Повністю.

Наче світ на секунду став тихішим.

— От чорт…

Усмішка сама з’явилася на обличчі.

І раптом захотілося почути цей голос ще раз.

Ще.

І ще.

Він натиснув запис.

Перший раз видалив.

Другий теж.

На третьому просто сказав:

— У тебе дивний сміх… Але мені подобається.

Надіслав.

І одразу пожалкував.

— Все. Це кінець.

Телефон завібрував через двадцять секунд.

Голосове.

— Ти зараз сидиш червоний, так? 😌

Марк подивився в темне вікно.

І, на жаль…

Вона мала рацію.