Глава 1 Перше повідомлення

Перше повідомлення

У країні Велірія вечори були дивними.

Вони ніби навмисно затягувалися довше, ніж потрібно. Ліхтарі запалювалися раніше, дощ ішов тоді, коли його ніхто не просив, а люди поспішали додому, наче за стінами квартир ховалося щось важливіше за весь інший світ.

Марк сидів у маленькій орендованій квартирі на сьомому поверсі старого будинку в районі Грейфорд. За вікном шумів вітер, десь далеко сигналили машини, а в кімнаті пахло кавою, яка вже давно охолола.

Йому було двадцять вісім.

Життя останнім часом більше нагадувало нескінченний список проблем: робота дратувала, грошей постійно не вистачало, друзі або повтікали у власні стосунки, або зникли в роботі.

А ще — самотність.

Про неї ніхто не говорив уголос. Особливо чоловіки.

Особливо такі, як Марк.

Він був із тих людей, які жартують, навіть коли всередині щось валиться.

— Та нормально все, — сказав він сам собі, відкриваючи холодильник.

У холодильнику лежали: кетчуп, банка енергетика, шматок сиру й щось, що колись, можливо, було їжею.

— Ну, ми хоча б стараємось, — фиркнув він.

Телефон завібрував.

Повідомлення від друга.

Роман:
“Ти ще живий?”

Марк:
“Фізично — так.”

Роман:
“Знайди вже собі когось. Ти скоро почнеш розмовляти з мікрохвильовкою.”

Марк посміхнувся.

— Пізно. Я вже з нею сварився.

Він відклав телефон і відкрив соціальну мережу, просто щоб убити час.

Без мети.

Без надії.

Просто прокрутити стрічку.

Чергові фото чужого ідеального життя.

Хтось у відпустці.

Хтось заручився.

Хтось купив машину.

Хтось фотографував каву так, ніби це історична подія.

— Та ви серйозно? — пробурмотів Марк.

Він уже хотів закрити додаток, як раптом помітив один пост.

Дівчина сперечалася в коментарях із якимось самовпевненим типом.

“Чоловіки взагалі не вміють нормально слухати,” — написала вона.

І далі — цілий хаос у відповідях.

Марк закотив очі.

— Ой, почалося…

Але щось його зачепило.

Можливо, те, що вона писала без пафосу.

Без оцього “я королева світу”.

Швидше — з характером.

Живою мовою.

Іронічно.

Він натиснув відповідь.

“Неправда. Ми слухаємо. Просто іноді ви говорите так, ніби це квест із загадками.”

Відправив.

Одразу пошкодував.

— Молодець, Марк. Тридцять років майже, а займаєшся дурнею в коментарях.

Телефон відклав.

Пішов зробити каву.

Повернувся.

І завмер.

1 нове повідомлення.

Від неї.

Аватарка — дівчина в темній кофті, волосся зібране недбало, обличчя трохи приховане.

Ім’я: Діана.

Повідомлення було коротким:

“Квест? Та ви просто не читаєте інструкцію 😌”

Марк усміхнувся.

Вперше за довгий час — щиро.

“А інструкція де? Її видають після третьої сварки?”

Кілька секунд.

Друкує…

Перестала.

Знову друкує.

“Ні. Після того, як навчишся розуміти фразу: «Та нічого».”

Марк засміявся.

Голосно.

Сам.

У квартирі.

— Та це ж неможливо…

Він сів зручніше.

Відкрив чат.

І сам не помітив, як минула година.

Потім дві.

Вони говорили про дурниці.

Про каву.

Про серіали.

Про те, чому люди в інтернеті поводяться дивно.

Про страхи.

Про безсоння.

Про дивні звички.

Виявилося, Діана теж часто не спить ночами.

Любить дощ.

Ненавидить пафос.

І має дивну звичку сміятися в найбільш недоречні моменти.

— Ну хоча б хтось ще такий дивний, — усміхнувся Марк.

Повідомлення прилетіло миттєво.

Діана:
“Ти зараз усміхаєшся, так?”

Марк завмер.

Марк:
“Звідки ти знаєш?”

Діана:
“Бо коли людина перестає бути нудною — вона або усміхається, або закохується 😌”

Він завис.

Подивився в екран.

Хмикнув.

Марк:
“Не спіши. Ми знайомі рівно… скільки?”

Діана:
“2 години 17 хвилин.”

Марк:
“…Ти дивна.”

Діана:
“Дякую 😌”

Марк навіть не помітив, як за вікном почало світати.

Ніч пролетіла непомітно.

Вперше за дуже довгий час йому не хотілося тиші.

Не хотілося просто лежати й дивитися в стелю.

Хотілося написати ще.

Ще одне повідомлення.

І ще.

Телефон завібрував.

Діана:
“Добре, Марк. Мені треба поспати.”

Пауза.

І ще одне повідомлення.

“Але ти, здається… цікавий.”

Він усміхнувся.

По-дурному.

По-справжньому.

Марк:
“Ти теж нічого така, пані «чоловіки не слухають».”

Кілька секунд.

І останнє повідомлення перед сном:

“Напишеш завтра?”

Марк подивився у вікно.

На ранкове місто.

На небо, яке повільно світлішало.

І вперше за довгий час відчув щось дивне.

Наче життя раптом тихо сказало:

«А раптом попереду буде щось хороше?»