- 17 -

Есвіль прямувала по коридорах в’язниці на осліп, орієнтуючись по вибитих рамах вікон, залишених слідах крові та тіл без свідомості, але живих. Вона чула як шуміли верхівки сосон, чула як десь далеко співає жайворонок. Маркс навіть чула квакання жаб з болотистої галявини, але не чула реву вервольфа чи ж криків його жертв. Маркс була впевнена, що Раіс живий та не ушкоджений. Вона плекала надію як ніколи, й готова була повірити навіть в існування справжнього диявола, якому Раіс продав душу, не інакше.  

Побачивши кремезного звіра в пітьмі, Маркс глибоко та втішно зітхнула. Раіс був живий, і його життю нічого не загрожувало. Вона дозволила собі кілька секунд полюбуватись ним, полум’я свічки, яке кидало на його шовковисту шерсть звабливу тінь. Маркс чітко усвідомила, що Раіс їй не просто подобається, а вона в нього закохалася до нестями, а тремтячі метелики в животі перевернулися кілька разів, щойно вона його побачила.

Есвіль не лякали засохлі плями багряної крові на його шерсті, не лякали його гострі ікла, не лякала шкіра звіра, за якою ховався справжній Раіс.

Раіс мовчки стояв в кутку, на мармуровій підлозі, періодично тяжко видихаючи. Його руку майже повністю паралізувало пекельним болем від отрути, яка повільно розтікалася по всьому його тілу. Есвіль сама до нього покрокувала, без вагань кинулась його обіймати, вгамовуючи власний стукіт серця.

— Ти живий!

Маркс майже прошепотіла. Його серце шалено стукало, майже в такт її.

Стараг відійшов на крок від Есвіль, вирвавшись з її обіймів, глухо запитавши:

— Що ти перед собою бачиш?

— Того, хто призначений мені долею, — вона дивиться не мружачи очей, не відверталася й не боялася.

Почуття Раіса зараз як ніколи загострені. Він чує більше, ніж звичайна людина, він бачить більше ніж звичайна людина. Він просто не людина. Він вервольф.

Тихий її шепіт для нього справжній гуркіт грому, стукіт серця, мов барабанний стукіт дощу. Він ніколи не буде повноцінною людиною. Ніколи не зможе дати їй те, що вона жадає – повноцінне життя.  

— Раісе, — його ім’я, з її вуст звучало як прохання, — я кохаю тебе!

Старг мовчав. Коли вітер увірвався через вибите вікно, полум’я свічки згасло,  а коридор наповнився мороком, Есвіль відчула чоловічі руки, що тримали її в кільці обіймів. Раіс тендітно доторкнувся губами, до її чола, залишаючи пестливий поцілунок. За весь проведений час разом, це був найінтимніший момент між ними, коли дотик говорив гучніше чим не сказані слова.

— Давай втечемо? — вона не питала, вона благала.

— Куди?

— Байдуже куди. Втекти якнайдалі, доки не виповзли ці чаклуни-хробаки.

— Нам немає куди тікати. Ти все життя жила в комфорті. Ти гадки не маєш, що таке бути в розшуку. Наше життя перетвориться на суцільний кошмар, й постійно прийдеться оглядатися, навіть там де цілковита безпека.

— Байдуже. Головне з тобою.

— Ми не встигнемо навіть дібратись до Тати, як прийде військо Сифіро.  І тоді точно ніякого разом не буде.

— Тоді я спалю дотла цю в’язницю, щоб більше ніхто тут не піддавався тортурам. Сифіро заплатить за всі свої злочини перед короною, перед вервольфам…

Її слова обриваються, коли одні з дверей зі скреготом відчинились. Сифіро не квапливо вийшов з кімнати до коридору. Він безцеремонно оглядав в місячному сяйві відьму яка його зрадила та вервольфа, що мусив завершити його зілля.

Сифіро мав зім’ятий вигляд: розтріпане волосся, відірваний капюшон з накидки, біла сорочка забруднена кров’ю. Есвіль знала, Ульд мертвий.

— Чудово, що ви разом. Не потрібно буде витрачати зайвий час.

— Я тебе просто вб’ю, сучий ти син!

Маркс прошепотіла губами заклинання і її руки знову спалахнули полум’ям. Вона зробила кілька впевнених кроків до некроманта.

— Зупинись! — Раіс не просив, він наказував. — Він мій! Я не дам тобі бруднити свої руки вбивством!

Його тіло знову було покрите шерстю, а вискал зубів виблискував в місячному сяйві.

— Сміливо, — Сифіро криво всміхнувся. — З неї вийде чудове опудало.

Раіс ледь чув власний стукіт серця через лють та гнів, що ним різко заволоділа. Видавши гучний загрозливий рик, він кинувся на некроманта, з єдиним бажанням – вбити.

Стараг стрибнув в перед, націливши прямісінько на ворога. Сифіро з легкістю відскочив, але не квапився чаклувати. Стараг розмашисто поцілив правою рукою, прямісінько в груди Тіроса. Він без зайвих рухів заблокував удар вервольфа.

Тірос бавився, лукаво всміхаючись, та ухиляючись від всіх атак Раіса, мов знав кожен його рух. Есвіль яка весь час спостерігала за дивним поєдинком, що скоріше був схожий на вправний танок з бойовими елементами, почала шепотіти швидко заклинання, збираючи всю свою магічну енергію.

«Він навмисне тягне час, щоб прикликати всіх своїх маріонеток! Не дозволю!»

Некроманти були небезпечними чаклунами, які легко переступали моральність, вдихаючи життя в мертве тіло, без вагань прив’язуючи душу до тіла, та керуючи нею, як досвідчений ляльковик. Це всі знали, щойно починали вивчати магію, та її направленості. Колись у свій час, Есвіль гадала, що це файне направлення, і з такими здібностями вона б ніколи не втратила близьких їй людей, доки не зіткнулась з жорстокою реальністю. Ніхто із мертвих за власним бажанням не повертався до життя.