- 15 -

Раіс Стараг був останнім вервольфом в якого королівська кров була чиста. Він був не просто вожаком зграї, він був спадкоємцем рідкісної сили, якої не дісталось його сестрі, але сповна йому.  Все своє існування він витрачав на піклування, захист та турботу всіх вервольфів. Вони жили не видаючи своєї сутності час від часу розминаючи тіло і звільняючи своїх внутрішніх звірів.

В книгах завжди писалось забагато не правди про них. Не було виділено навіть розділу для страшних істот – «вервольфів», яким лякали дітлахів. Раніше в них було спокійніше життя в тихому поселені де було все для щастя, доки в королівстві не змінилося правління. Сифіро Тірос жорстокий некромант отримав владу, могутність й зажадав задовольнити свою цікавість експеремантами.

Раіс міг би боротись самостійно проти всього світу, навіть померти не шкодуючи, але він не міг допустити, щоб страждала його зграя. Тож коли він увійшов до лабораторії й побачив капсули, в яких були вервольфи всіх поколінь – від малого до старого, його серце зжалося.

— Який жах, — тихо прошепотів тарантул. — Що ж в цьому світі не так?!

— Силус, зроби мені послугу, — врівноважено звернувся Раіс до павука.

— Яку?

— Зможеш їх вивести з лісу?

— Я-то зможу, але як вибратись з підвалу в’язниці не поміченим близько ста вервольфам? Навіть якщо вони приймуть людську подобу, охоронці відразу накинуться, як мухи на гній.

— Головне, що ти в змозі орієнтуватись в лісі, — Стараг метушливо висмикав всі гумові шнури від капсул, розбиваючи їх ліктем. — В  мене замало часу,  тож жодних зайвих розмов, — звернувся він до вервольфів яких звільнив. — Потрібно якнайшвидше всіх звільнити, Силус вас виведе з лісу.

— Стараг, — тихо звернувся старий сивий вервольф. — Я знав, що ти прийдеш.

— Інакше не могло бути. Мені шкода, що я не дізнався цього раніше, і вам прийшлося страждати. Більше цього не повториться!  — Раіс замахнувся рукою, — Зараз буде трішки гучно.

Стараг поцілив кулаком в стіну. Одного удару було достатньо, щоб каміння посипалось, мов пісок,  звільняючи прохід в стіні.

— Забирайтесь звідсіля геть. Не обертайтесь, не повертайтесь і в жодному разі не зупиняйтесь. Мая вас чекає. Намагайтесь не торкатися стін, вони просочені аконітом.

— Ти ж не покинеш її, врятуєш? — Силус звернувся до Раіса, перелізаючи на старого сивого вервольфа. — Ти ж дав обіцянку.

— Врятую, навіть якщо буде потрібно, ціною власного життя. Скоріше йдіть, охорона скоро буде тут.

Звільнені вервольфи хутко покидали лабораторію, чітко виконуючи слова Раіса.

Стараг кілька разів зжав ліву руку, якою зробив отвір в стіні в’язниці. Вона пульсувала не від болю, а від отрути рослини, сік якої його шкіра увібрала, мов губка. Навіть сутність істоти, в якої хутро стійке до багатьох заклинань, а шкіра твердіша за метал не здатна була його захистити від дії аконіту.

— Есвіль, доля перетнула наші шляхи не просто так.

Раіс кілька разів нахилив голову в різні сторони, розминаючи шию, спостерігаючи як купка чаклунів в блискучій броні до нього наближалася.

—***—

— Ви мене звинувачуєте? — Сифіро повільно підвівся, не кваплячись підійшов до віражного вікна, розглядаючи малюнки.

Ульд метушливо забігав поглядом по кімнаті, нервово витираючи спітнілий лоб хустиною.

— Вона ще надто молода, — пробелькотів Райтвуд втрутившись в розмову. Есвіль дивилась на свого керівника, й зовсім не впізнавала. Голова департаменту магії був схожий на переляканого щура, а не на могутнього чаклуна з досвідом. — Дурне дівчисько, яке не розуміє, що говорить.

— Райтвуд, тобі ніхто слова не давав.

Сифіро не відводив погляду з вікна.

— Ви мені не відповіли.

— Чи я маю особисте зацікавлення? Так, маю. Як щодо вас, Есвіль, ви зацікавлені у вожаку вервольфів?