- 14 -

— Тобто ви гадаєте, що вийде винайти чарівне чудо-зілля, щоб вилікувати раз і назавжди вервольфів? — Есвіль дивилась на Сифіро й не могла приховати щирий подив.

Маркс відчула, як закляття, що з’єднувало Раіса і її, розірвалося. Полегшення яке мало б прийти, не прийшло. Навпаки, легка паніка пройшлась мандражем по тілу.  Стараг більше не відчуватиме її емоції, почуття, які не приховати нічим, навіть якими б акторськими здібностями Маркс не володіла, душевні хвилювання та почуття нічим не підробиш. Особливо, коли провідником слугує магія.

Есвіль свідомо розуміла, розірване заклинання не заслуга верховних чаклунів чи самого некроманта. Закляття належало матері Есвіль, вона його винайшла і тільки вона знала як розірвати, записавши це у свою книгу, яка дісталась донці. Маркс, взагалі не збиралась ніколи подібне заклинання використовувати, гадаючи, що воно паплюжить як власника, що його використовує так і того, на кому це застосовується. Та й закляття мало більше мінусів аніж плюсів. Есвіль це добре знала, але коли перед нею стояло величезне лахмате чудовисько, чомусь перше заклинання що спало на думку було саме це.

Другою причиною для мандража стало розуміння, хто саме брав участь в розірванні закляття.

«Силус! Ти ж мався сидіти в лісі й чекати на мене, а не йти в лігво звіра на смерть! Не смій вмирати, Силус. Бо точно  зміню направленість на некромантику, і тоді на тебе чекатимуть непереливки!»

— Так, ви цілком праві. Саме це я й хочу.

— Але як? Вибачте мені, мою необізнаність. В книгах ми надто мало вивчали вервольфів, та й розділ в книзі на один абзац від сили. Хіба це не повноцінні істоти з вродженим геном? Це ж не якесь прокляття. Від їхніх подряпин не перетворюються люди на звірів, — в якийсь момент Маркс спіймала себе на думці, що надто багато розмовляє. 

— Ви дотепна, — Сифіро всміхнувся по доброму, тоді як Ульд не промовив жодного слова,  весь час просидівши мовчки. — Люба моя Есвіль, вервольфи мало вивчаються, тому що становлять небезпеку. Більшість їх, верховні чаклуни королівства, знищують. Стирають саме їхнє існування. І це не просто забаганка короля, ні. Вервольфи здатні приймати людську подобу, довгий час приховуючи свою сутність монстра. Вони створюють сім’ї з людьми, подовжуючи таким чином свій рід, використовуючи людей. Їхня подряпина, укус, слина, отрута – небезпечні. Вони розривають з легкістю людські тіла, переламують кістки мов сухе гілля, коли ті їм набридають. Вервольфи вбивають задля забави й це є неприпустимо. І так, вони здатні своєю отрутою перетворити людину на неповноцінного звичайно вервольфа. Звичайно якщо є таке бажання. А бажання вони мають сповна. 

— Зілля зробить з них людей, а перетворених верфольфів зробить повноцінними людьми?

«Повноцінними, аякже...» — думка про подібне, приводила Есвіль в роздратування, яке вона старанно приховувала.

— Ні. Ті хто народився вервольфом – вмре ним. Кого перетворено було примусово – матиме змогу повернутись до свого колишнього життя. Без хутра і пазурів.

— Але як це зробити?

— Мені немає що від вас приховувати. Зібравши отруту всіх поколінь вервольфів і особливо їхнього ватажка, додати трішки магії та  чарівних рослин – отримаємо чудо зілля.

— Отрута?

— Так. Вона в них особливо наділена магією. Якщо розкрутити геном, що закладений в отруті й змусити діяти у зворотному напрямку, отримаємо цілковите знищення.

— Сифіро, ви ж маєте особисте зацікавлення? — різко видала Есвіль, дивлячись на верховного некроманта.

— Чому ви так вирішили?

— Ми з вами сидимо на окраїні королівства. Тут немає короля, який, за вашими словами, зацікавлений в знищених вервольфів. Простіше було б повністю винищити всю зграю, а не шукати чудо-зілля, яке б перетворило перевертів-верфольфів  на звичайних людей. Я ж маю рацію? Король ні до чого. Це все, ваших рук.

Вона дивилась на Сифіро, який більше не посміхався. Навпаки він виглядав напруженим, міцно вчепившись в бильця крісла.

«Мені потрібно тягнути час!»