- 13 -

— Коли ти говорив, що твій вид годиться для зілля, ти не уточнював, що мені прийдеться ковтати твоє павутиння! — Раіс тяжко здихнув, намагаючись не думати про павутиння яке його шлунковий сік намагається перетравити. Він продовжував тихо рухатись по коридору, що вів у підземелля — Через цю причину Есвіль тебе тримала весь час біля себе?

Звільнившись від зв’язувальної магії, Стараг стрімголов рушив виконувати обов’язок ватажка, знешкодивши двох охоронців на кілька днів, однозначно. Він за останні кілька днів повноцінно був вільним, але його серце продовжувало стискатись від однієї думки про рудоволосу відьму, що була на одинці з некромантом, зовсім без захисту та вразлива.

«Потрібно скоріше закінчити з всім цим і витягнути її звідси!»

— Звичайно ні! Вона мене врятувала, — Силус пишався, що був врятований чаклункою. — Це вже потім виявилось, що я той самий рідкісний вид тарантулів, чиє павутиння є запобіжником проти забороненого заклинання. До того ж чаклуни використовують зовсім не наше павутиння для своїх зіль, — він поглянув на свої лапки, й відразу закутався ними у волоссі вервольфа.  

— Вона зараз там, що якщо Тірос дізнається, що заклинання не активне?

— Не дізнається. Аж ніяк. Лиш вона зрозуміє.

— Ти впевнений?

— Цілком. Коли я говорив, що вона себе спотворила, я мав на увазі цілком реальне слово – «спотворила». Використане заклинання письмом закарбувалось на її руках, спині, грудях та животі. Воно нічим не зітреться і не зникне навіть якщо заклинання більше не дійсне. Кожного разу коли ти намагався порушити відстань, письма діяли, мов розпечене залізо для неї.

— Вона цього не говорила…

— Яка відьма буде розповідати про свої заклинання та їх недоліки?!

— Силус, — Раіс різко зупинився, перевівши погляд на ліве плече, де павук буквально гойдався ледь втримуючись за його волосся. — Чому ти ризикував? Ти ж вільний і не зобов’язаний був рятувати відьму?

— Есвіль не просо відьма. Вона мій друг, а друзів не кидають в біді.

— Силус, ти дуже хороший друг, — всміхнувся Стараг. — Тримайся міцніше, зараз буде хутро.

— Що за хутр…

Силус не встиг договорити, як тіло Раіса в мить покрилось шовковистим чорним хутром. Більше не було подоби людини, лиш велетенський звір, що стояв перед кремезними дверима в підземелля.

— Зараз буде дуже гучно, — промовив вервольф.

 Змахнувши правою ногою, він завдав один чіткий удар по дверях, які буквально знесло відразу. Силус затремтів, магічна вібрація Раіса пройшлася по ньому. Картина, яка відкрилась павуку, змусило його міцніше вхопитись за хутро вервольфа, та стиснути свою щелепу ще міцніше, щоб не почати ненависно голосити.

— Я говорив правду, — Раіс увійшов до підземелля, яке було справжньою лабораторією з купою колб, пробірок, гумових крапельниць та капсул, що були наповнені болотяною водою з аконітом утримуючи вервольфів різного віку. — Ось, заради чого я боровся…

—***—

— Говориш, упирі на сході? Маркс, ти остаточно дурепа чи лише прикидаєшся? — Ульд голосно верещав, періодично забуваючи навіть дихати. — На який біс тебе понесло шукати на свою голову смерті?! Вервольфа вона захотіла впіймати, чи зовсім глузд втратила!

— Але ж спіймала…

— Змовкни, дурне дівчисько! Змовкни, бо я остаточно не вирішив, що зроблю з тобою за подібну витівку!    

— Райтвуд це ти стули свого брудного рота, — одізвався Сифіро, піднімаючись зі свого крісла, вдосталь надивившись за картиною голови департаменту магії та королівського інспектора. — Пані Маркс, моя шанована гостя, яка не маючи диплому верховного чаклуна єдина, хто спромоглася впіймати втікача. Тоді коли купка твоїх чаклунів із хорошими рекомендаціями нічого не змогли вдіяти навіть натрапити на слід вервольфа. Мусиш пані Маркс, ноги цілувати. Від її слів, залежить твоя кар’єра, якщо не існування.

Ульд раптово зблід і змовк, мов набрав в рота води. Він поглядом проїдав Есвіль, та все ж прихилив перед нею голову, виражаючи пошану.

— Не достатньо, — прокоментував Сифіро.

— Вибач..те, пані Маркс, за мою не пошану.

— Вже ліпше, — Сифіро всівся назад до свого крісла. — Ульд, ти справді щасливчик, що пані Маркс не має гнилої душі, — він поглянув на дівчину, яка сиділа спокійно, мов розмова взагалі йшла не про неї. — Я не хотів вас втягувати у свої справи. Брудні справи, — наголосив некромант, — але завдяки вашому начальнику, прийдеться вам розповісти те, що трішки забруднить вашу чисту та світлу душу.

— Мати владу й лишатись зі світлими та добрими намірами – мрії дурнів, яким ніколи не дістатись до влади. Я уважно вас слухаю, пане Сифіро.

— Ульд, не стій стовпом. Сядь вже ти. В тебе під самим носом був такий скарб, а ти дурень, навіть не помічав.