- 12 -

— Есвіль, все ж ви неперевершена чаклунка у своєму роді, — Сифіро відпив напій з білої порцелянової чашки з якої подовжувало парувати. — Ваше закляття… як би мовити, давно забута або ж втрачена магія. Прихиляюсь перед вами, навіть моїх знань не достатньо, щоб розірвати це кільце, — він перевів погляд на її спотворені руки заклинанням. — А я, на хвилинку – некромант!

— Заклинання вважалось забороненим, — Маркс говорила щиру правду. — Принаймні в гримуарі матері, це закляття було кілька разів так підписано. Вивчивши його, я не побачила нічого небезпечного, тому використала його проти королівського утікача. Зрештою воно спрацювало.

— Посадили зрадницького пса на ланцюг.

— Так.

— Ваша доля тепер з ним пов’язана. Ви до цього були готові?

— Так. Нічого страшного немає, якщо цей пес буде поруч та виконуватиме все, що забажає його хазяйка. Він більше не становить загрози… До речі, за що був Стараг ув’язнений?

Есвіль не бачила Раіса кілька днів, знала що він поруч, знала, що її не промовлені слова він відчуває. Відчуває всі її емоції так само як і вона. Коли Маркс застосовувала заклинання, то й гадки не мала, яким бумерангом це їй обійдеться. Як власне заклинання буде шкодити й одночасно рятуватиме. Закохатись в вервольфа, піти проти корони, бажати  зв’язати свою долю на все життя з подобою людини, який з легкістю своє тіло покриває хутром.

— Есвіль, ви моя шанована гостя. Я не хочу, щоб це змінювалось.

— Ви сказали, що моє життя зміниться, — Есвіль з самого ранку нічого не їла і не пила, оскільки втратила апетит. Магічний резерв було достатньо для боротьби з істотами, але не з королівським некромантом. Вона пошкодувала, що нічого не їла. — Майже тиждень минув, а заклинання так і не розірвали. Якщо мені потрібно буде до кінця свого існування лишитись у вашій в’язниці гостем, то принаймні я маю право знати –  «чому».

— Ви тут не лишитесь. Не хвилюйтесь з цього приводу.

— Та все ж…

— Ви забагато цікавитесь тим, що вам не потрібно.

Некромант продовжував бути все таким милим та привітним.

— Тірос! Коли буде готове те кляте зілля і ти нарешті відчепишся від мене?! — голосно прокричав чоловік, вриваючись в кімнату. — Ти його спіймав, але навіть не повідомив, доки мені ще тебе прикривати?! Сил моїх на тебе більше немає… — Райтвуд змовкає, коли помічає за столом Сифіро, який був не один в кімнаті. — Маркс?

—***—

— Я рятівник! Рятівник, — тихо промовив павук, пролізши в невеличку щілину, яка була мініатюрою вікна. — Ти де? Невже знову мимо? Стільки тут може бути кімнат! — розчаровано промовив Силус.

— Силус? Що ти тут робиш? — з кутка підвівся Раіс, дивлячись на павука, який героїчно тупотів лапками.

— Я тебе знайшов.

— Як ти проліз крізь отруйні квіти?

— Я ж павук! Павутиння моя зброя, укриття і подеколи нічліг.

— Якщо тебе помітять, буде біда!

— Я павук. Цій в’язниці та чаклунам не до мене, це точно. Я прийшов вас рятувати. Точніше я врятую тебе, а ти Есвіль.

— І як ти збираєшся мене рятувати?

— Я знаю як розірвати заклинання, що вас поєднує. Перш ніж ти це зробиш, мусиш мені дати обіцянку, що врятуєш Есвіль, і вона буде ціла та неушкоджена.

— Ти мені пропонуєш угоду?

— Скоріш, це прохання у відчаю. Вона хороша чаклунка, можливо трішки груба, може ображати і говорити все що їй заманеться, але  хороша. Хоч і не любить це демонструвати.

— Силус, — Раіс всміхнувся на промову павука. — Вона моя обрана, я навіть без заклинання рятував би її й не нашкодив би це точно. Але… Силус, хіба павуки чаклують, звідки ти знаєш як зняти заклинання?

— Павуки не чаклують, але добре годяться для зілля.