- 8 -

Верфольф мав людську подобу, мав людський одяг, але для Есвіль він не був людиною. Страшне чудовисько про яке складено безліч казок, якими лякають неслухняних дітей. Кровожадний монстр, який годується серцями невинних, вбиваючи задля забави. Істота, що намагалася стати людиною. Есвіль не довіряла милій посмішці Раіса, його хорошій поведінці, ні його галантним манерам. Ні, Раіс Стараг був для неї утікачем королівської в’язниці. Вервольф був її перепусткою до заповітного.

— Не фантазуй багато, — без посмішки промовив Раіс, поїдаючи замовлений Есвіль салат з капусти та моркви.

Раіс жодного слова не промовив коли Маркс, замовила собі соковитий шматок м’яса приготовлений на кострі, а йому вівсяну кашу та салат. Стараг не поводив себе агресивно, не привертав жодної уваги, окрім тої частини жінок, які омріємо стріляли звабливими поглядами, мріючи потрапити до нього в ліжко.

— Ти можеш читати думки? — надто серйозно запитала Есвіль.

— Твої так, — без натяку на брехню, промовив Стараг.

Обличчя Есвіль вмить залилось червоним рум’янцем.

— Він блефує, — тихо прошепотів Силус, не вилазячи із волосся вервольфа. — Блефує. Не вір йому.

— Силус має рацію?

Питання Маркс прозвучало наївно.

— Цілком. Він дуже в тебе кмітливий. Аж дивно що відьма товаришує з…

Есвіль різко кинулась до Старага через весь стіл, закривши руками йому рота.

— То секрет! — зашипіла вона.

— Такий інтимний дотик! — ледь шепоче Раіс.

Есвіль відразу сіла на місце, відчуваючи на своїх долонях легкий дотик вуст вервольфа та власне шалене серцебиття.

Маркс не планувала лишатись на нічліг в Сірано; в її плани взагалі не входило робити зупинки на покупку одягу, прийому їжі в закладах та розділення кімнати з вервольфом.

Есвіль не мала повноцінного дозволу на піймання вервольфа, за яким відправили чаклунів по спритніше неї самої, якщо не в магії так в званні точно.

— Ліжко моє, — відразу промовила Маркс, переступивши поріг невеличкої кімнати.

— Пропонуєш лягти біля тебе на полу, як вірний пес?

Гордість Старага була глибоко ображена. Не дивлячись на магічні кайдани які його пов’язували з чаклункою, Раіс був зв’язаний ще й червоною ниткою невидимою окрім нього більше нікому. Як би йому не хотілося, якби він не відмовлявся чи закривав очі – факт лишався фактом –  чаклунка Есвіль Маркс призначена йому долею. 

Раіс вглядався в очі Есвіль, намагаючись розгледіти за суворим виразом обличчя, душу чаклунки. Вона була миловидною, але Раіс зустрічав гарніший, сильніших, кмітливіших. Маркс не здавалась надто особливою, і все ж вона зуміла його посадити на ланцюг біля себе, нехай і магічний.

За останні кілька годин, Старага не покидала думка – «щоб сталось, якби вона не прийшла за мною?!»

— Пропонуєш мені розділити з тобою ліжко?

— Чом би й ні, — зухвало промовив Раіс, весело присвиснувши. — Ніхто до цього не скаржився. То чого б не поєднати роботу з приємним?

Маркс стояла непорушно, мов її тіло закляли паралізуючим заклинанням. Вуха її вмить почервоніли. 

— Без твоєї згоди, нічого не буде, — Раіс ледь доторкнувся до її пасма, заправляючи його за вухо. Він кілька секунд витримав з нею прямий контакт, після чого успішно нахилився по ковдру з ліжка. — Не будь такою напруженою, мов я тобі запропонував з’їсти сирого м’яса.

Стараг постелив ковдру в іншому кутку кімнати, мимоволі обдумуючи своє становище. Він мав певну справу з якою так і не розібрався, але бувши прикутим до чаклунки, всі його плани пішли шкереберть. Есвіль була не говіркою, навіть надмірно мовчазною. Можливо він би й подумав, що вона такою є, але власна ж її магія давала змогу Раісу відчувати емоції Маркс. Смуток, сором, гнів, симпатія – він все відчував.

В кімнаті згасло світло, вони обоє вляглись по своїх місцях. Есвіль не спала, хоча вдавала, що міцно вже давно спить.

— Есвіль, — звернувся до неї Раіс на ім'я. — Ти можеш мені допомогти?

— Я тебе не звільню.

— Я не про звільнення тебе прошу.

— А що ж тоді?

— Ти знаєш селище Тата?

— Звичайно. Я туди відправлялась за тобою.

— Це селище належить вервольфам.

— Хіба воно не зруйноване?

— Зруйноване.

— Ким?

— Королівськими чаклунами. Я добровільно пішов в полон чаклунам.

— Навіщо?

— Щоб врятувати молодше покоління і решту зграї. Король, дав обіцянку, що не буде чіпати старих, ні молодих вервольфів. Він порушив своє слово, тому я тепер втікач.

— Це не можу бути правдою! Ти блефуєш!

— Ти відчуваєш мої емоції, так само як і я твої. Я кажу правду.

— І що ти хочеш тоді від мене?

— Звільнити вервольфів з ув’язнення. Вони зовсім діти, які навіть не навчились перевтілюватися.