- 5 -

Райтвуд Ульд голова департаменту по контролю магії нервово запивав своє хвилювання та неврівноваженість міцним зіллям – настоянки вишні. Йому було зовсім байдуже на алкогольний ефект зілля, навіть навпаки, він бажав всіма фібрами душі позбутися тяжких думок, які тиснули тягарем на плечі.

Вчора, відразу після візиту верховного чаклуна, Ульд відправив трьох досить натренованих магів на переслідування примарного утікача – вервольфа. Вже сьогодні по-обіді, він отримав їхні мертві тіла.

В Райтвуда боліло серце і душа.

Двадцять років назад, Ульд стояв сімнадцятирічним юнаком без досвіду на порозі департаменту. Йому пощастило скласти успішно іспити, й потрапити на співбесіду, про яку йому навіть мріяти заборонялось. Коштів Райтвуд не мав, зв’язків також, нічого окрім знань та вмінь, але він зміг. Зміг опинитися вчасно в тому місці із тими людьми. Верховний чаклун –  Тірос Сифіро, єдиний практик темної магії, обрав його своїм учеником. З розгорнутими руками та обіцянками про велике майбутнє.  Райтвуд й гадки не мав, що його навчання в майбутньому обійдеться надто дорого та болюче.

Тірос Сифіро був улюбленцем короля. Єдиний некромант при дворі, який мав вплив майже на всіх, і ніхто не міг навіть відмовити йому в його – «проханні». Приємна зовнішність та щира-не-щира посмішка, яка вводила в оману, грала на руку Тіроса, який створив собі подобу – темного ангела. Інколи, навідуючи Ульда, Сифіро клав йому кілька мішечків зі сріблом та лист з побажанням. Зазвичай Сифіро бажав смерті.

Райтвуд дав присягу вірності Тіросу, в обмін на те, що верховний чаклун витягне його з бідноти та голоду. Ульд нізащо не бажав повертатись до колишнього життя де жахіття були на кожному кроці. З часом, Райвуд навіть змирився з подібними «побажаннями», зрештою замовлення були на вбивць, божевільних та монстрів. Але не цього разу.

Руки в Райтвуда не піднімались на дітей, навіть якщо в майбутньому вони мали стати жорстокими перевертнями.

Присяга вірності обернулась жахливим кошмаром для Ульда. Двадцять років він жив в комфорті, багатстві та  кар’єрних підвищеннях, доки Тірос не з’явився на порозі з черговим  проханням на порозі його кабінету. Викрадення дітей-перевертнів було замало, тепер Сифіро бажав повернути утікача, якого сам не догледів.

— В що я вплутався, — Ульд випиває третю баночку настоянки, намагаючись вгамувати паніку. — Він просто вб’є мене, а потім зробить з мого тіла опудало.

—***—

— Вожак? — відразу промовив хижий перевертень, уважно поглянувши на Старага, відступивши. — Що ти забув в цьому лісі?

Поруч лежав вбитий лось. Злива змивала пролиту кров на землю, розносячи запах по окрузі.

— Та чаклунка, — Раіс поглянув знову на чарівну дівчину, яка п’янила його, змушувала його серце колотитись в такт її. — Моя!

Ніколи раніше в Раіса не вміщувалось стільки гніву та попередження одночасно в одному слові – «моя». За все своє існування, Стараг не зазнавав того самого прокляття вервольфів, яке пов’язує спорідненні душі червоною ниткою долі. Раіс не кохав, не прив’язувався до когось, навіть гадки не мав, що призначена долею його пара існує. Однозначно ні, він міг запросто відвідати господу, кинути кілька срібних монет красуні, та провести в її веселій компанії до світанку, потішаючи свої чоловічі бажання. Кохання було іншою річчю. Небезпечним, часом навіть смертельним. Ні, Стараг не мав часу на кохання, на пошуки спорідненої душі, та решти, в що вірили вервольфи старого загартування. Молоді вервольфи його покоління знаходили пару серед зграї, не дивились на інших, тих хто інакший, хто чужий і може принести біду.

Раіс ще раз глянув на дівчину, яка відчайдушно продовжувала стояти на ногах, вглядаючись в пітьму, де стояли два хижаки претендуючи, один на її життя, інший на її серце.

— Я її переслідував із самого початку, як вона ступила на територію лісу, — хижак майже був готовий кинутись в бійку, але варто було йому кілька секунд поспостерігати за Раісом, як він все зрозумів. — Споріднена душа? — раптом він запитав, змінюючи напір свого гніву на милість, співчуття.

— Невпевнений, — відверто зізнався Раіс, — але її запах п’янить більше за бурбон та ель разом взятий.

— Це прокляття, брате, — тихо, майже пошепки вимовив хижак, відступаючи. — Вона твоя, я її й пальцем не торкну.

Незнайомець зник в нічній пітьмі, Раіс лише чув тихе шурхотіння листви та хлюпіт води об його хутро. Не кваплячись, повільно він підбирався до багаття, де войовничо стояла чаклунка. Розкішна незнайомка, від якої Раіс відчував втрату самоконтролю.

— Покажись, негайно! — гучно і впевнено викрикнула Есвіль, вдивляючись в пітьму, де виднівся силует вервольфа.

Вона не помилилась, коли світло багаття освітило високу статуру звіра, що легко маневрував на двох задніх лапах, тримаючи рівно поставу, мов королівська знать. Серце Есвіль заколотилось ще швидше. Їй весь час так кортіло його знайти, а зрештою він сам її знайшов. Вона занервувала, а бойовий дух та шалене бажання спіймати перевертня змінилось мандражем.

Всі потрібні речі для знешкодження вервольфа, знаходились в рюкзаку, що лежав на підлозі, але відвернутися Маркс не могла. Втрата пильності і її бар’єр відразу міг би зникнути, про це вона намагалась навіть не думати.

— І що далі? — запитав Раіс, не відводячи зачаровано погляду від неї. — Я показався тобі.