Раіс Стараг неквапливо проходить повз недбале, майже закинуте поселення – Тата. Кілька років назад Тата було шумним поселенням, де вирувало життя, з вулиць був чутний дитячий сміх, а ввечері всі збирались в центрі біля багаття, розпиваючи ель, співаючи пісня та розповідаючи моторошні небилиці. Від мирного поселення, де Раіс виріс залишились руїни розвалених будинків, посипана черепиця, і де-не-де живі вервольфи, що переховувались в підвалах.
Раіс чув їхнє уривчасте перелякане дихання, шалений стукіт сердець. Раіс відчував пролиту кров, жах який міцно вчепився в розвалені стіни будинків. Він чув холодні крики дітей та батьків, яких розлучали. Він все чув…
Лють оповила його душу. Він віддав добровільно свою свободу, яка так важлива для вервольфа, добровільно дав надягнути на себе намордника, терпів катування заради мирного існування своєї зграї. Все виявилось даремно.
— Раіс? — тихо промовила худорлява дівчина, вийшовши з оселі. — Це ти? Точно ти!
Вона дивилась на худорляве тіло, яке було вкрите численними рубцями, ледь впізнаючи свого вожака. Засалене, звивисте чорне волосся закривало його обличчя, босоніж з оголеною грудниною та старими ледь тримаючись нитки – штани. Від його колишньої зовнішності лишились тільки в пізнаваний колір очей. Яскрава жовта райдужка, була його особливістю.
— Я, — хрипло відповів Раіс. — Мая, що тут сталося?
— Ходімо в дім, — вона підійшла до нього ближче, беручи під руку, — ти відмиєшся, поїси, а я тобі все розповім.
—***—
— Щось сьогодні, ти запізно повертаєшся додому, — вахтер сонно протягнув ключ від кімнати. — Комендантська годинна, пам’ятаєш?
— В королівських інспекторів немає комендантської години, — легка нота роздратованість ковзнула в голосі Есвіль.
Маркс заселилася в гуртожиток неподалік від департаменту, відразу, як пройшла співбесіду. Їй було байдуже де жити, тільки б чимскоріше виплигнути з батьківського гнізда та розпочати своє самостійне життя. Есвіль здавалось, що татусь надто на неї тисне – оцінки мають бути найвищими, найкращою в заклинаннях, обов’язково наявність артефактів, і ні в якому разі не спаплюжити прізвище – Маркс. Отримавши професію інспектора, тато Есвіль, ледь не заридав від щастя, в подібних ситуаціях він був надто сентиментальним.
Гуртожиток зрештою виявився не таким комфортним як домашня кімната в сімейному будинку, і зарплатня виявилась не такою вже й чудовою. Кілька місяців адаптації, і все ж Есвіль прийняла жорстоку реальність – легко можна обійтись без великої гардеробної, ванни з пелюстками троянд та молоком, останніх колекцій одягу та решту речей, які їй раніше оплачував батько.
Есвіль за два роки роботи в департаменті, взагалі подавила свою внутрішню істеричну сторону та білоручку. Було зовсім не тяжко власноруч прибирати, куховарити, штрикати кілком в серця упирів, відловлювати домових, виймати в риболовних тенетах русалок. Чомусь всі довкола вважали її слабкою татусевою донечкою, якій дісталась посада інспектора – задарма. Не задарма, і навіть не через прізвисько. Зрештою татів тиск дав свої плоди, Есвіль все ж була найкраща в оцінках в школі та академії, зналась добре на заклинаннях і була фізично натренованою. Тільки от навіть продемонструвавши свої вміння, департамент не оцінив гідно, плітки не зникли, насмішки також.
— Мені потрібен цей клятий вервольф! Так-так! Я зможу його спіймати, приведу в департамент і погляну тоді, як Райтвут упаде на свій кістлявий зад від подиву! Але зараз мені потрібен міцний сон!
Відімкнувши кімнату, Есвіль відразу направилась до тумбочки, що стояла біля ліжка. Саме там вона зберігала трави та зілля.
— Це допоможе мені швидко заснути, — зробивши кілька ковтків зілля, вона відразу лягла на ліжко, провалюючись в дрімоту за лічені секунди.
— Відьмо, прокидайся! Підйом! Сонце встало! Я голодний, а ти спиш!
Відкривши очі, Есвіль помітила павука, що стрибав на ній – тарантула, того самого павука якого вона лишила живим і принесла у власний дім. Зазвичай тарантулів відьми знищували, використовуючи їхні засушені лапи та отруту для зілля. Маркс залишила павука живим, через те, що цей був унікальним, надто балакучим як для павука і малим як для тарантула. Природа зробила його трішки більше кулака десятирічної дитини, тоді як решта тарантулів росли до розмірів ледь не до цілої людської голови.
— Я також голодна, — сонно пробурмотіла Есвіль, зганяючи із себе павука. — Ти ж знаєш де зберігаються засушені мухи та гусениці. В чому проблема?
— Вони закінчились, — похмуро промовив павук, нервово кружляючи на ліжку Есвіль.
— Он воно що. Я з цими справами зовсім за тебе забула. Силус, вибач мені. Зараз я прийму душ, і приготую сніданок. Здається в мене був десь кусок засоленого курячого м’яса. Зійде?
— Зійде.
Закінчивши ранкові процедури, вона швидко впоралась зі сніданком, навіть встигла скласти декілька сандвічів в дорогу.
— Солона курка не гусениця, навіть не муха, але згодиться, — задоволено промовив Силус, доїдаючи останні шматки м’яса. — Ситий тарантул – хороший друг, — додав павук, витираючи об паперову серветку дві пари лапок.
— Силус, а що ти знаєш про вервольфів?
— Небагато. Їхня кров та слина отрутніша за мою отруту. Вони сильні та швидкі. Мирні доки не розгнівити. Розгніваєш вервольфа і він тебе дістане із під землі.