- 1 -

Ставши повноцінним королівським інспектором, Есвіль Марск не знала, що матиме стільки проблем у своєму житті. З дитинства вона чула про посаду королівського інспектора. Легка професія, що забезпечує безтурботне життя до самої смерті.

— Ну звичайно, легке та безтурботне життя, а як же! — бурмотала Есвіль собі під ніс, відмиваючи зелені шмарклі упиря з рук, на яких залишались пухирці як від справжнього полум’я. — Станеш інспектором будеш сидіти в комфортному кабінеті. Печатки на папери ставитимеш та каву попиватимеш! Трясця його, каву попиватиму! А як же! Де цей мілкий шрифт взявся взагалі в трудовому договорі! Займатись переслідуванням  упирів, русалок та  вервольфів, я не викликалась!

Есвіль найбільше у світі не любила докладати зусилля до роботи. Завжди шукала лазівки для полегшення, дотримуючись девізу – тяжко працюють лише дурні. Іспити в школі, академії, скрізь, де лише можна було, Есвіль обходила складнощі, щоб в один прекрасний день дійти до омріяної професії – королівський інспектор. Вона сотні разів бачила своє ідеальне відображення в дзеркалі – довга зелена мантія, яка ледь не тягнеться по підлозі, з останньої колекції шкіряні штанці з черевиками до колін, біла накрохмалена сорочка і звичайно значок на поясі. Натомість отримала лише значок, а на додачу, купу не розібраних справ, паперових волокнин, а в обідні перерви – переслідування всіх законопорушників.

Есвіль Марск єдина в сім’ї донька, яку тендітно оберігали від будь-яких брудних робіт, наймали кращих викладачів магії, і все для того, щоб в один день вона посіла посаду інспектора. Склалось все не так, як гадалось.

Королівський інспектор був поважною посадою, коли її займав маг-чоловік. Коли це виявилась Есвіль – двадцятип’ятирічне дівчисько, її серйозно  ніхто не сприйняв. Повагу, Маркс прийшлося вигризати, а щоб отримати визнання, ще й докласти тих самих зусиль,  яких вона так  не любила.

Обмотавши зап’ястя бинтами, попередньо змочені в настоянці полину, Есвіль закінчила обробляти рани. Упирі були найлегшою здобиччю в  ланці харчового ланцюга, мізків для самостійних рішень в них не було, і рухало ними лише жага голоду. Але їхній шмарклі та слина були тою ще кислотою для людської шкіри, не говорячи про укус, який мав би живого перетворити на мерця. Мало хто знав, що то міф, і упирі аж ніяк не створювали собі подібних. Випивати кров – так, але ніякого розмноження. Сліпі, голодні мертві тіла, яких насильно підняли з могили якийсь некромант, тренуючись. 

Некромант – взагалі була рідкісна професія, і чаклунам не особливо імпонувало займатись чорною магією. Все ж знаходились молоді маги зі зламаною самооцінкою, прагнучи завоювати весь світ, піднявши з могили мертві тіла, які лише їм підкорялись.  Були ж некроманти свідомі, які торгували на чорних ринках, використовували упирів як розмінну монету та прислужників у своє задоволення. Подібні дії були під суровою забороною. Для підняття мертвого з могили, некроманту було потрібно мати дозвіл з купою підписів короля та решти радників. Ніхто цього звичайно не робив, а просто відкопував тіла та проводив ритуал. Хтось цим тішився, а комусь потрібно було працювати виловлюючи та всаджувати кілки й так вже мертві серця. Есвіль не любила упирів найбільше. І некромантів вона також любила. Взагалі було мало як істот, так і чарівників, яких любила Есвіль.

Рани мали б загоїтись за тиждень-другий, і Есвіль би залюбки взяла б лікарняний як того вимагав її особистий лікар, але в королівських інспекторів лікарняний не буває. Особливо коли цей інспектор якого мало хто поважає та боїться. Маркс навіть не знала, чого хоче більше – щоб її поважали чи боялись.

Полишивши лікарню до якої в неї був вільний доступ, оскільки лікар не працював у вихідні та з шостої вечора до десятої ранку. Отримані поранення лікувати потрібно було, тож кілька срібних монет в місяць, вирішували все. Есвіль отримала вільний доступ до трав та лікувального зілля. 

Поквапившись до департаменту який займався контролем магії, Есвіль вкотре впевнилась, як сильно вона ненавидить височезну сіру будівлю департаменту. В перший день вона зачаровано розглядала кожну розставлену чарівну гаргуйлю, кожен мармуровий камін з ручними візерунком, гостроверхі вежі та стару рідкісну черепицю.

Два роки назад Есвіль й гадки не мала, що отримає посаду про яку мріяла з пелюшок та зненавидить справу, якою займатиметься. Гадки не мала, що отримуватиме за спиною плітки та насмішки тільки тому, що вона інспектор-дівчина і зовсім юна для цієї посади за їхнім висновком. Вік та стать були не на стороні Есвіль. Відкрито, ніхто з колег не наважувався дивився на Маркс, але й ніхто з них її не  поважав, скидаючи всю брудну роботу на неї.

Саме через свою займану посаду, Маркс не мала друзів. В дитинстві через надмірне опікування батька, ніхто не хотів дружити, в дорослому віці через значок інспектора.

Подолавши хол, Есвіль дійшла до кабінету голови департаменту. В руках  вона тримала звіт, п’ятдесят сторінок про знешкодження упирів та некроманта, якого вона засадила до в’язниці. Сімнадцятирічний підліток який вирішив помститись своїм кривдникам, обравши не найкращий спосіб. Мертві тіла родичів яких юнак направив на кривдників, виявилось ще тою колючкою.

Двері кабінету виявилось не до кінця зачинені. Через вузьку щілину в проході  виднівся безпосередній керівник Есвіль – Райтвуд Ульд. Високий, худорлявий, сивоволосий та в круглих окулярах, саме так, на перший погляд, виглядав  Райтвут. Ніхто й гадки не мав, що за милою посмішкою та окулярами приховувалася справжня демонічна суть ледь не самого сатани. Ульд мав досвід в катуваннях ворогів, та брав активну учать в допитуванні, зрештою витягнувши щасливий білет він очолив департамент контролю за магією.