Епілог: Золота нитка

Минуло два роки.

У майстерні на околиці Вербового пахло лавандою, сушеними травами та старою паперовою тишею. Астрід сиділа біля вікна, крізь яке лилося м'яке вечірнє світло. На її колінах лежала крихітна сорочечка, яку вона прикрашала вишивкою — не магічними вузлами Ельзи, а простими сонячними колами.

Зелені шрами на її зап’ястках майже зникли, ставши тонкими білими лініями, які було видно лише при дуже яскравому світлі. Вони більше не боліли. Вони були її дипломом про закінчення “школи тіней”.

На порозі з'явився Давид. Його куртка була припорошена пилом — він щойно повернувся з експедиції до старого архіву сусідньої області.

- Дивись, що я знайшов, — він підійшов до неї і поклав на стіл стару, вицвілу поштову квитанцію 1946 року. — Це квитанція про відправку грошового переказу від Северина Сріюлянського до Міри. Він встиг це зробити за годину до того, як зайшов у ліс Вертограда. Він до останнього дня дбав про них.

Астрід торкнулася паперу. Раніше вона б відчула холод могили, але тепер вона відчула лише тепло людської турботи, яка пережила вік.

- Дякую, Давиде. Це останній шматочок пазла.

Вона піднялася і підійшла до вікна. Надворі, у невеликому садку біля майстерні, цвіли айстри, насіння яких колись дала їй Аріадна. Сама Аріадна пішла з життя минулої зими — тихо, уві сні, зі срібною зіркою на грудях і посмішкою на обличчі. Вона померла не дивачкою, що чекає привида, а жінкою, яка нарешті побачила правду.

Давид обійняв Астрід, поклавши руки на її живіт, де вже зароджувалося нове життя.

-Як назвемо? — прошепотів він.

Астрід посміхнулася, дивлячись на першу зірку, що зійшла над лісом.

- Не Ельза. І не Міра. Нехай буде Солана . Щоб у її житті було тільки справжнє сонце.

Астрід знала: вона більше не реставрує минуле. Вона шиє майбутнє. І кожна її нитка тепер була золотою.