Розділ 7.2

Позашляховик Давида впевнено ковтав кілометри розбитої дороги, що вела до околиць міста. У салоні пахло старою шкірою, кавою та чимось надійним — металом і чебрецем. Астрід сиділа на пасажирському сидінні, міцно стискаючи на колінах залізну скриньку.

- Ви весь час дивитесь у вікно так, ніби боїтеся, що дерева знову почнуть рухатися, — тихо зауважив Давид, не відриваючи очей від дороги. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася справжня турбота, а не просто цікавість дослідника.

- Важко звикнути до того, що ліс — це просто ліс, зізналася Астрід. Вона мимоволі поправила рукав, намагаючись сховати блідо-зелені лінії на зап'ястку.

 Давид на мить відпустив кермо однією рукою і накрив її долоню своєю. Його рука була теплою, мозолистою і абсолютно реальною. Астрід здригнулася від несподіваного електричного розряду, що пробіг по шкірі — це не була магія Саду, це було живе людське тепло.

- Ваші руки... вони як карта, Астрід. Я історик, я вмію читати знаки. Те, що ви зробили там, у Вертограді — це не просто реставрація. Ви витягли людину з небуття. Не кожен би витримав таку ціну.

Астрід повернула голову і вперше подивилася на нього не як на “рятівника”, а як на чоловіка. У світлі вечірнього сонця, що пробивалося крізь хмари, його профіль здавався висіченим з каменю, але в кутиках очей ховали добрі зморшки.

- Ви теж заплатили свою ціну, Давиде. Ви роками збирали уламки чужих життів, замість того, щоб жити своїм. Чому ви так вчепилися в цю справу?

Давид ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка була призначена тільки їй.

- Можливо, я просто чекав на когось, хто прийде і скаже мені, що я не божевільний. Що дива і жахи існують насправді. А тепер... тепер мені здається, що я чекав саме вас.

В кабіні на мить стало затісно невисловлених слів. Астрід відчула, як її серце, яке, здавалося, застигло у Вертограді, почало битися рівно і сильно. Іскра симпатії, що спалахнула між ними, була сильнішою за будь-яке прокляття Ельзи.

Машина зупинилася біля низького паркану, за яким височили скляні дахи оранжерей. Це місце не було схоже на Вертоград. Тут не було лабіринтів чи хижих квітів. Тут панував порядок, запах вологої землі та квітучих примул.

- Ми приїхали, — сказав Давид, виходячи з машин і допомагаючи Астрід спуститися. Його рука затрималася на її талії трохи довше, ніж вимагала ввічливість, і Астрід не відсторонилася.

Вони пройшли крізь скляні двері. Усередині було тепло і волого. Посеред рядів із квітами стояла маленька, згорблена жінка в робочому фартуху. Її сиве волосся було зібрано в охайний вузол, а руки, забруднені в землі, спритно пересаджували розсаду.

Коли вони підійшли ближче, жінка розігнулася. Ваше обличчя було мереживом зморшок, але... очі були тими самими, що й на фото 1950 року. Чистими, світлими і сповненими нескінченного чекання.

 - Аріадно Северинівно? — голос Астрід ледь не зірвався.

Стара жінка вільно витерла руки об фартух і подивилася на гостей. Вона не виглядала здивованою. Вона подивилася на Астрід, потім на її руки, де все ще ледь помітно пульсували зелені шрами, і нарешті — на залізну скриньку.

- Ви прийшли від нього, — не запитала, а ствердила Аріадна. Її голос був слабким, але в ньому звучала дивна мелодія, схожа на шелест яблуневого цвіту. — Ви прийшли розповісти мені, де він забарився.

Астрід зробила крок вперед, відкриваючи скриньку.

- Аріадно ... він не забарився. Він намагався повернутися кожну секунду цих вісімдесяти років.