Розділ 6.2 Сповідь архітектора

Свічка на роялі спалахнула високим блакитним полум'ям і згасла, хоча протягу не було. Кімнату заповнив запах озону та свіжоскошеної трави. Астрід відчула, як зелені лінії на її зап’ястках боляче натягнулися, ніби хтось невидимий смикнув за нитки.

- Ти прочитала все, — голос пролунав не від дверей, а прямо з повітря, густий і шарудливий, як сухе листя.

Астрід повільно обернулася. Біля вікна, де раніше стояв Северин, тепер висіла напівпрозора постать жінки. Це не була та Тінь із підземелля. Це була Ельза — висока, з обличчям, яке було точним віддзеркаленням Астрід, але з очима, що нагадували два шматочки темного обсидіану.

- Ти вбила його двічі, — промовила Астрід, міцно притискаючи щоденник до грудей. — Перший раз — коли не випустила з Саду. Другий — коли стерла його пам'ять про Міру та Аріадну Сріблянських .

Ельза зробила крок вперед, і під її прозорими ногами паркет вкрився інеєм.

- Ти називаєш це вбивством? — її голос забринів гнівом. — Я називаю це збереженням . Світ зовні був руїною. Там була смерть, голод і забуття. Тут, у Вертограді, він був вічно молодим. Він пахнув квітами, а не порохом. Я віддала свою душу, щоб тримати ці стіни! Я стала Огорожею, щоб він ніколи не відчув болю розлуки.

- Ти не дала йому вибору, — встала Астрід, і її срібна голка в руці блиснула в темряві. — Ти вкрала його право на справжнє життя навіть, якщо воно було б коротким. Ти вкрала батька у Аріадни. Ти зробила з нього свій найкращий гобелен , Ельзо. Але живі люди не можуть бути тканиною.

Ельза підійшла впритул. Її дихання було холодним, як листопадовий туман.

- І що тепер? Ти поховала його кістки. Ти розпустила мої шви. Ти думаєш, що тепер вільна? — вона вказала на руки Астрід. — Ці лінії під твоєю шкірою — це моє коріння. Ти не можеш просто піти. Вертограду потрібне серце. Якщо не його, то твоє.

Астрід подивилася на свої руки, а потім — прямо в темні очі прабабусі.

- Я реставраторка, Ельзо. Я знаю, коли річ вже неможливо врятувати. Твій Сад — це не шедевр. Це фальшивка , за яку заплачено занадто високу ціну.

Вона дістала зі скриньки лист Міри Сріблянської — той, де згадувалася “срібна зірка”.

- Подивися на це. Це справжнє почуття. Воно вижило за вісімдесят років у землі, поки твоя магія розсипалася на попіл. Я не буду твоїм новим серцем. Я буду тим, хто нарешті закриє цю книгу .

Ельза видала звук, схожий на хрускіт сухої гілки. Її постать почала викривлятися. Вона простягнула руку до щоденника, але Астрід відступила.

- Пробач мені, Астрід... — раптом прошепотіла Ельза, і її голос на мить став людським, сповненим того самого жаху, який Астрід бачила в очах бабусі. — Я просто... я так сильно боялася бути одна в цій тиші після війни.

В ту ж мить постать Ельзи почала розпадатися на тисячі дрібних чорних шипів, які закрутилися в повітрі й вилетіли крізь розбите скло вікна. Сад за вікном востаннє здригнувся і замовк.

Астрід залишилася в абсолютній темряві. Але тепер це була не містична темрява Вертограда, а звичайна ніч у старому, покинутому будинку. Зелені лінії на її руках перестали світитися. Вони залишилися як шрами — тонка пам'ять про те, що вона тепер назавжди пов'язана з цією історією.