Розділ 5.2 Виворіт долі

Палата ниток вібрувала від низького, утробного звуку, ніби сама земля під маєтком почала розриватися по швах. Сріблясте сяйво від “петлі реставратора” Астрід висвітлило найтемніші кутки підземелля, куди Ельза не заглядала вісімдесят років.

Тінь Ельзи раптом випустила нитки. Її напівпрозорі руки затремтіли, а порожні очниці наповнилися густою чорною рідиною — слізьми Саду.

- Ти... ти змусила вузол говорити, — прошелестіла вона голосним, сухим шепотом. — Ти витягла голку з рани, яка мала бути вічною.

Центральний Вузол почав розпускатися. Нитки, що тримали стелю, падали вниз, перетворюючись на попіл ще в повітрі. І в самому серці цього розпаду Астрід побачила те, що Сад ховав за тисячами шарів ілюзій.

Це було не дерево. І не магічне серце.
У заглибленні під корінням, прямо під ногами Тіні Ельзи, лежав остов старого бліндажа , засипаний гільзами та пророслим білим, мертвотним корінням. А в центрі його — останки людини в солдатській шинелі .

Астрід заціпеніла. Вона подивилася на Северина, який стояв поруч. Його постать почала мерехтіти, стаючи то чіткою, то розмитою.

- Северине... — проковтнула вона клубок у горлі. — Він не пішов. Він ніколи не покидав Вертограда.

Северин упав на коліна. Його руки, що щойно були міцними й теплими, тепер знову пахли залізом, але в цей раз — залізом іржі та крові.

- Він загинув тут, — Северин закрив обличчя руками. — У травні сорок шостого. Не від кулі. Від серця. Він прийшов попрощатися, Астрід. Він хотів сказати Ельзі, що має родину в іншому місці, що він не може залишитися... і його серце не витримало правди.

Тінь Ельзи видала дикий, розпачливий зойк.

- Я не могла його відпустити! — закричала вона, і її голос став голосом молодої жінки, сповненим болю. — Я не могла дозволити йому померти! Я зашила його смерть у цей Сад! Я створила ілюзію його життя, щоб він вічно стояв біля моїх троянд! Я вбила час, щоб він не забрав його тіло!

Астрід зрозуміла все. Северин-садівник не був бранцем. Він був некромантією любові . Ельза не просто створила Сад — вона перетворила місце загибелі коханого на вічну театральну декорацію, де роль Северина грав сам Сад, живлячись пам'яттю і кров'ю її нащадків.

- Ти тримала мерця вісімдесят років, — Астрід підійшла до Тіні Ельзи. — Ти змусила мою бабусю тікати в жаху, ти змусила мою маму забути своє ім'я... заради того, щоб дивитися на тінь, яка ніколи не посміхнеться тобі по-справжньому.

Вона підняла свої професійні ножиці. Срібна нитка, що з'єднувала її з цим кошмаром, тепер була натягнута до межі.
- Це не реставрація, Ельзо. Це бальзамування . І я це припиню.

Северин підняв на неї очі. У них не було страху — лише безмежна втома.

- Якщо ти переріжеш останню нитку, Астрід... я зникну. Вертоград перетворитися на звичайний ліс. А кістки справжнього Северина нарешті стануть прахом. Ти готова повністю залишитися в цьому порожньому будинку?