Розділ 5. Палата ниток та фальшивий шов

Після двобою з бур'янами лабіринт змінився. Стіни з глоду тепер не просто стояли — вони важко дихали, а листя вкрилося дрібними краплями чорної роси, схожої на ту рідину з колби. Астрід відчувала, як її дитячі спогади, які вона щойно врятувала, тепер болять, наче свіжі рани.

Северин йшов на відстані. Його постать здригалася, він виглядав наляканим. Те, що Астрід використала справжнє ім'я солдата проти Саду, порушило баланс.

- Ти вчинила самогубство, — прошепотів він, не дивлячись на неї. — Сад не прощає тим, хто використовує правду як отруту.

Стежка раптом пішла різко вниз, під коріння величезного дуба, і привела їх до підземної зали, про яку не було згадок у щоденнику. Це була Палата ниток .

Це місце нагадувало гігантську бібліотеку, але замість книг на полицях стояли тисячі котушок із нитками різних кольорів та фактур. Від кожної котушки тягнулася тонка нитка до стелі, де вони спліталися в один велетенський вузол, що тримав на собі весь Вертоград.

У центрі зали Астрід побачила не Ельзу, а її тінь . Це була напівпрозора фігура жінки, яка нескінченно перебирала нитки. Вона не помічала гостей, її пальці рухалися механічно.

- Це “операційна система” цього місця, — Северин обережно підійшов до полиць. — Кожна нитка — це чиєсь життя, яке Сад затягнув сюди за вісімдесят років. Поглянь на кольори.

Астрід підійшла до однієї з полиць і застигла. Вона побачила котушку яскраво-червоного кольору, від якої пахло лавандою.

- Це нитка моєї бабусі... — прошепотіла вона, торкнувшись її.

В ту ж мить вона побачила сцену: молода бабуся тікає з Вертограда, вагітна мамою Астрід. Вона буквально вириває свою нитку з цього вузла, залишаючи тут частину своєї душі. Ось чому бабуся завжди була такою сумною і мовчазною — її “колір” залишився тут.

Поруч була котушка, яка не мала кольору — вона була чорною, як вугілля.

- Це моє ім'я, — сказав Северин, зупинившись. — Точніше, те, що від нього залишилося. Ельза висмоктала з нього все світло, щоб створити мене.

У кутку зали Астрід знайшла скриню, набиту листами. Це були листи не Ельзи, а тих людей, які колись заблукали в лабіринті . Сад не просто вбивав їх — він забирав їх історію, реставруючи ними свої діри.

Астрід зрозуміла жахливу річ: Сад — це не просто пам'ять про кохання. Це паразит , який живе за рахунок чужих життів. І вона, Астрід, приїхала сюди саме тоді, коли Саду знадобилася нова “ткаля”, щоб оновити зношені нитки.

- Северине, — повернулася до нього Астрід, і її очі горіли гнівом реставратора, який побачив підробку. — Ельза не ховалася тут. Вона стала цією Тінню, щоб підтримувати життя Вертограда. Але вона не змогла дошити полотно. Вона чекала на мене, щоб я завершила... прокляття .

Астрід повільно обходила нескінченні стелажі. Пахнуло озоном, пилом і... її власним шампунем. Цей запах був настільки недоречним у підземеллі Вертограда, що вона здригнулася.

На найвищій полиці, яка була чистішою за інші, стояла самотня котушка. Вона не була затертою чи тьмяною, як решта. Вона сяяла м'яким сріблясто-блакитним світлом — кольором передсвітанків у місті, кольором холодного шовку, який Астрід так любила реставрувати.

- Це не може бути вона, — прошепотіла дівчина, піднімаючи руку. — Я тут лише кілька днів. Сад не міг...

- Сад почав прясти твою нитку в ту секунду, коли ти взяла срібний ключ до рук, — голос Северина був дуже сухим і позбавленим емоцій. — Кожен твій крок лабіринтом, кожен твій спогад, який ти відвоювала у бур'янів, ставав волокном для цієї котушки.

Астрід торкнулася нитки кінчиками пальців. Вона була теплою. Щойно стався контакт, вона побачила своє “сьогодні” : як вона спить у машині по дорозі сюди, як п'є чай із термоса, як хвилюється через несплачені рахунки. Але нитка на котушці була досить довгою, ніж ці кілька днів.

- Вона росте! — Астрід відсмикнула руку. — Вона розмотується з мене прямо зараз!

Вона подивилася на свої зап'ястки. Зелені лінії під шкірою тепер не просто світилися — вони рухалися . Вони виходили з її вен і тонкими, майже невидимими капілярами тягнулися до стелі Палати ниток, вплітаючись у той самий велетенський Вузол, що тримав стелю.

- Тінь Ельзи більше не може прясти самотужки, — Северин підійшов ближче, і в світлі її нитки його обличчя здалося майже прозорим. — Їй потрібна “свіжа кров”, нова пам'ять, щоб Сад не розсипався на попіл. Ти не просто реставраторка, Астрід. Ти — донор . Твоє життя стає латкою для дірок у Вертограді.

Астрід озирнулася на Тінь Ельзи. Та продовжувала механічно перебирати нитки, але тепер її рухи пришвидшилися. Вона тягнула сріблясту нитку Астрід, вплітаючи її в чорну порожнечу навколо себе.

- Якщо вона використає всю котушку... що залишитися від мене? — голос Астрід затремтів.

- Залишитися реставраторка, яка не пам'ятає свого імені. Залишитися Тінь, яка вічно лататиме цей Сад. Ти станеш новою Ельзою, а Сад отримає ще вісімдесят років ілюзорного життя.

Астрід подивилася на свої інструменти, які вона все ще стискала в сумці. Її голка, її ножиці...

- Я не дам їй дошити, — Астрід вихопила свої професійні ножиці для шовку. — Я переріжу свою нитку.

- Не смій! — Северин раптом перегородив їй шлях, і в його руках знову блиснув срібний ключ. — Якщо ти переріжеш свою нитку зараз, ти не просто вийдеш звідси. Ти обірвеш своє життя в реальному світі. Ти станеш порожнім місцем у часі.