Розділ 3. Геометрія забуття

Щойно Астрід і Северин переступили поріг маєтку, повітря змінилося. Воно стало густим, як теплий віск, і пахло одночасно весняним цвітом і осіннім тліном.

Жива Огорожа за їхніми спинами зімкнулася,але цього разу Астрід не озирнулася. Вона дивилася вперед, де стежка лабіринту раптом почала підніматися вертикально вгору, ігноруючи силу тяжіння.

- Не дивись під ноги, — попередив Северин. Його голос тепер звучав об'ємно, наче він говорив звідусіль водночас. — Тут твій вестибулярний апарат — твій ворог. Дивись на нитку.

Астрід помітила, що нитка, якою вона латала дзеркало, тепер тяглася від її зап'ястка вглиб саду, мерехтячи у темряві. Вона зробила крок на вертикальну стежку і на свій подив, не впала. Вона просто йшла по стіні з листя, як по рівній дорозі.

Вони пройшли повз фонтан, де вода не падала вниз, а піднімалася до неба дрібними кришталевими кулями, всередині яких були застиглі комахи. Потім стежка розділилася на три, але всі вони вели в одне й те саме місце — до самотньої білої лавки, що висіла в повітрі без жодної опори.

- Тут час не тече лінійно, — пояснив Северин, переступаючи через прірву, в якій замість дна було зоряне небо 1946 року. — Ми йдемо крізь шари спогадів Ельзи.

Раптом лабіринт розступився, утворюючи ідеальну колову галявину. Посередині стояв стіл, накритий на двох. За столом сиділа Ельза — молода, в тій самій сукні в горошок, яку Астрід бачила уві сні. Вона повільно розмішувала ложечкою чай, але чай у чашці був... чорним піском.

Навпроти неї сидів солдат. Але його обличчя постійно змінювалося: то це був Северин зі шрамом, то молодий хлопець. То просто пуста оболонка з гілок.

- Вони зациклені, — прошепотіла Астрід, відчуваючи, як зелені лінії на її руках починають пекти. — Це той самий день, коли він намагався піти вперше?

- Це день, коли вона вперше збрехала йому, що виходу немає, — відповів Северин.

Раптом Ельза підняла голову. Її погляд пройшов крізь Северина і зупинився прямо на Астрід.

- Ти принесла голку? — запитала вона сухим, тріскучим голосом. — Поглянь на мою сукню, Астрід. Вона розповзається. Якщо ти не залатаєш цей спогад, ми всі розсиплемося на попіл.

Астрід подивилася на Ельзу і побачила, що поділ її сукні справді перетворюється на дим який затягує в себе частину саду. Весь лабіринт почав дрижати, наче картковий будинок під поривом вітру.

- Це пастка, — северин сильніше стиснув ключ. — Якщо ти почнеш шити її сукню, ти залишишся в цьому спогаді назавжди.

Астрід завмерла. Повітря навколо галявини почало вібрувати, наче натягнута струна, що от-от лусне. Вона дивилася на Ельзу, і в цій жінці, яка розмивалася по краях, бачила не просто прабабусю, а віддзеркалення власної самотності.

“Якщо я торкнуся цієї сукні, я стану частиною її петлі, — промайнуло в голові. — Я буду шити цей горошок вічність, поки Северин стоятиме поруч, як воскова фігура”.

Вона поглянула на свої руки. Зелені лінії пульсували під шкірою, ніби вимагаючи дій. Сад чекав.

- Астрід, не роби цього, — голос Северина став низьким, майже загрозливим. — Це спогад-пастка. Ельза створила його, щоб заманити того, хто зможе втримати її світ від розпаду. Якщо ти допоможеш їй, ти заміниш її у цьому кріслі.

Астрід перевела погляд на Северина.

- А якщо я не допоможу, цей світ розсиплеться зараз? І ти разом з ним?

Він промовчав але його пальці на срібному ключі побіліли від напруги.

Астрід згадала свою майстерню в місті. Тисячі годин, проведених над чужим минулим. Вона завжди була лише спостерігачем, тією, хто латає чужі долі, не маючи своєї. Тут, у Вертограді, вона вперше була всередині полотна.

“Я не можу дозволити красі просто зникнути, — подумала вона. — Навіть якщо ця краса — в'язниця”.

Вона зробила крок до столу. Чорний пісок у чашці Ельзи раптом злетів у повітря, утворюючи навколо них купол.

- Я допоможу, — сказала Астрід, дістаючи свою голку. — Але не тому, що ти просиш, Ельзо. А тому, що жодна нитка немає обриватися на півслові.

Вона опустилася на коліна біля ніг прабабусі. Тканина сукні на дотик була холодною і крихкою, як обгорілий папір. Астрід заправила в голку тонку прозору нитку, яку вона називала “волоссям янгола”.

Щойно голка проколола край сукні, Астрід відчула дикий удар струму. Перед її очима пронеслося все життя Ельзи: запах пороху, смак першого поцілунку в цьому саду, і той нестерпний момент, коли вона зрозуміла, що Северин її більше не кохає.

Астрід почала шити. Її рухи були блискавичними. Вона зшивала не просто тканину — вона зшивала час.

- Стій! — крикнув Северин, але було запізно.

З кожним стібком галявина ставала реальнішою. Трава під ногами зазеленіла, пісок у чашці перетворився на ароматний чай. Але ціна була миттєвою: Астрід відчула, як її власні ноги стають важкими, наче вони перетворюються на коріння, що вростає в підлогу альтанки.

Ельза раптом нахилилася до неї й прошепотіла:

- Дякую, Астрід. Тепер ти тримаєш цей світ. А я... я нарешті можу піти далі.

Ельза почала танути, перетворюючись на хмару пелюсток білого жасмину. Крісло навпроти солдата звільнилося. Сад навколо них зітхнув із полегшенням, але Жива Огорожа закрилася так щільно, що навіть світло перестало проникати всередину.

Астрід залишилася сидіти на підлозі, тримаючи в руках ідеально відреставровану сукню, в якій вже не було нікого.

- Ти зробила це, — Северин підійшов і поклав руку їй на плече. Тепер він був повністю реальним. — Ти врятувала спогад. Але тепер ми застрягли в ньому. І щоб вийти, нам доведеться знайти те, що Ельза сховала під корінням цієї самої альтанки.

Астрід повільно піднялася з колін, обтрушуючи невидимий попіл з пальців. Зелені лінії на її зап'ястках тепер світилися постійним, рівним світлом, ніби під шкірою текла не кров, а рідкий хлорофіл.