Розділ 2.2 Пробудження та Угода

Астрід різко вдихнула повітря, наче щойно випірнула з глибини океану. Вона лежала не в холодній дзеркальній залі, а в маленькій затишній спальні на першому поверсі. У кімнаті потріскував вогонь, а за вікном... за вікном панувала абсолютна тиша.

Вона спробувала піднятися, але тіло було слабким. Глянувши на свої руки, Астрід здригнулася: зелені лінії не зникли. Вони стали тоншими, але тепер вони нагадували витончене татуювання, що обвивало її зап'ястки, наче живі браслети.

- Ти довго спала, — почувся голос від дверей.

Северин стояв  у дверях, тримаючи в руках тацю з гарячим чаєм, від якого пахло м'ятою та чимось солодким. На ньому вже не було револьвера, а погляд став м'якшим, майже сумним.

- Скільки? — прохрипіла Астрід.

- Три дні, — відповів він, підходячи ближче. — Сад прийняв твій “стібок”. Дзеркало ціле. Але тепер ти маєш знати правду, яку побачила уві сні. Ти бачила його, так? Справжнього Северина?

Астрід подивилася йому в очі і відчула холод.

- Ти не він, — сказала вона впевнено. — Ти — те, що Ельза створила, щоб не бути самотньою. Ти — частина цього Саду.

Северин завмер. Його рука, що тримала тацю, на мить стала напівпрозорою, відкриваючи крізь шкіру мереживо сухих гілок замість кісток.

- Так, — прошепотів він. — І тепер, коли ти залатала дзеркало, я можу нарешті пити. Але якщо я піду — Сад помре. А разом із ним зникне і твоя єдина можливість дізнатися, куди насправді зникла Ельза.

Астрід знову спробувала підвестися, відчуваючи, як зелені лінії на її зап'ястках пульсують у такт серцю. Северин поставив тацю на край ліжка. Його пальці на мить торкнулися її руки, і вона відчула не тепло шкіри, а сухий шелест кори.

- Ти бачила мене справжнього там, у дзеркалі, — тихо сказав він. — Того солдата, який хотів піти. Але я — лише те, що залишилося після його втечі. Ельза зшила мене зі своїх спогадів і соків цього Саду. Я — її ідеальний Северин, який ніколи не піде.

- Ідеальний в'язень, —  відрізала Астрід.

Він гірко посміхнувся. Його постать у світлі каміна здригнулася, на мить ставши майже прозорою.

- Саме так. Але тепер дзеркало залатане. Твій “ефемерний стібок” повернув Вертограду цілісність. І тепер я можу зникнути, розчинитися. Але якщо я піду зараз, ти ніколи не дізнаєшся, куди поділася Ельза. Вона не померла, Астрід. Вона пішла глибше в лабіринт, шукаючи спосіб скасувати те, що зробила.

Астрід відчула, як холод пробіг по спині.

- Що ти хочеш? — запитала вона, дивлячись на срібний ключ, що лежав на нічному столику і тепер світився тьмяним, тривожним багрянцем.

Северин вказав на ключ.

- Угода, Астрід. Віддай мені цей ключ. Він — серце Саду. З ним я зможу стати достатньо реальним, щоб провести тебе крізь самі хащі лабіринту, туди, де час викривляється остаточно. Ми знайдемо її. Але ти маєш знати: щойно я візьму ключ, ти більше не зможеш вийти за Живу Огорожу. Принаймні, поки ми не розв'яжемо те, що заплутала Ельза.

Астрід подивилися на свої руки, вкриті зеленим мереживом, а потім на ключ.

- Якщо я віддам його, я стану такою ж бранкою, як ти?

- Ти станеш Господаркою, — виправив він. — Але ціна свободи іншого — завжди твоя власна прив'язаність.

Вона мовчала довгу хвилину. У каміні тріснуло поліно, нагадуючи звук того самого дзеркала. Астрід повільно простягнула руку і взяла срібний ключ. Він був гарячим.

Вона — реставраторка. Вона знала: щоб відновити ціле, іноді треба пожертвувати частиною.

- Добре, — прошепотіла вона, кладучи ключ у напівпрозору долоню Северина. — Веди мене. Але якщо ти збрехав — я вирву цей сад із корінням.

Щойно ключ торкнувся його руки, Северин глибоко вдихнув. Його тіло налилося кольором і теплом. А очі спалахнули людським, живим блиском. Він стиснув лілію в кулаці, і в ту ж мить за вікном почувся низький, гучний гул — Жива Огорожа навколо маєтку почала розсуватися, відкриваючи шлях у саме серце невідомого.

- Ходімо, Астрід, — сказав він, простягаючи їй руку. — Пора реставрувати не скло, а правду.