Розділ 2.1 Сон-мандрівка: Корені пам'яті

Падіння Астрід не закінчилося на твердій підлозі маєтку. Вона відчула, як провалюється крізь паркет, крізь фундамент, прямо у вологу, теплу землю Вертограда. Темрява навколо неї не була пустою — вона була сплетена з тисяч тонких, світлих ниток, що нагадували капіляри велетенського листка.

Це не був звичайний сон. Це була реставрація її власної пам'яті.

Перед очима Астрід почали виникати спалахи, наче старі кінокадри:

Літо 1944-го. Вона бачить Ельзу. Вона неймовірно схожа на Астрід, але її очі повні відчаю. Ельза стоїть у центрі саду, який ще не став лабіринтом. Вона тримає за руку молодого солдата — Северина. Але він інший. На його обличчі шрам, якого не має у того Северина з 2026 року.

- Сад збереже нас, — шепоче Ельза, зариваючи срібний ключ у коріння старої яблуні. — Якщо світ збожеволів, ми створимо свій. Тут час не матиме влади.

Зима 1946-го. Астрід бачить момент “розриву”. Северин хоче піти. Він каже, що не може жити в ілюзії, навіть якщо вона прекрасна. Ельза в розпачі підіймає руки до неба, і Жива Огорожа вперше робить свій рух — вона замикається навколо солдата, наче клітка.

“Ти залишишся тут, навіть якщо від тебе залишиться лише тінь!” — кричить Ельза. І Астрід розуміє: Северин, якого вона зустріла, — це не людина. Це відлуння, яке Ельза силоміць прив'язала до цього місця.

Весна 1946-го. Ельза стоїть перед тим самим дзеркалом. Вона виснажена, її руки вкриті такими ж зеленими лініями, як зараз у Астрід. Вона робить останній запис у щоденнику.

- Хтось із моєї крові прийде і розв'яже цей вузол, — каже вона своєму відображенню. — Але ціна буде високою. Саду потрібна нова господарка, щоб старий в'язень став вільним.

Раптом сон почав вибухати червоним світлом. Те саме світло, що виходило від ключа. Астрід відчула, як коріння саду починає виштовхувати її назад, на поверхню свідомості.