Розділ 2 Ефемерний стібок

Астрід затамувала подих. Її пальці, що звикли до найтоншого шовку, відчули не звичайну нитку, а щось живе. Коли вона піднесла тонку голку до тріщини на дзеркалі, скло не відштовхнуло метал. Навпаки — воно стало м'яким, як волога тканина.

Тріщина пульсувала. З неї виходив холодний туман, що пахнув порохом 1946 року та прив'ялими трояндами.

- Не дивися їй в очі! — крикнув Северин, стискачи револьвер. — Якщо ти зазирнеш занадто глибоко, ти не просто залатаєш розрив, ти поміняєшся з нею місцями!

Астрід ігнорувала його. Вона бачила, як відображення Ельзи з того боку притискає долоню до скла. Їхні лінії життя на долонях майже збіглися. Астрід зробила перший стібок, який з'єднав край реального світу з краєм того сонячного 1946 року, який вона бачила у відображенні.

 Голка пройшла крізь повітря, але залишила за собою сріблястий слід, який стягнув краї розбитого дзеркала.

- Я не просто латаю скло, Северине, — прошепотіла вона, відчуваючи, як зелені вени на її руках стають яскравішими. — Я зшиваю два часи, які ви колись розірвали.

Северин стояв за її спиною, важко дихаючи. Його револьвер був опущений, але пальці судомно стискали руків'я.
- Ти не розумієш, що робиш, — прохрипів він. — Це не гобелен у твоєму музеї. Це рана, яка не гоїлася вісімдесят років.

Астрід не відповідала.

- Ельзо... — прошепотіла Астрід, дивлячись прямо в очі Ельзи по той бік.

Жінка в дзеркалі здригнулася. Її долоня, притиснута до скла, була теплою — Астрід відчула це крізь голку. Щойно срібна нитка стягнула перший міліметр розриву, зелені капіляри на руках Астрід почали пульсувати смарагдовим світлом.

- Сад п'є твою силу, щоб залатати себе! — крикнув Северин, роблячи крок вперед. — Зупинись, поки він не висмоктав твою кров до останньої краплі!

Астрід стиснула зуби. Біль у руках став нестерпним, але вона бачила, як сріблястий “шов” на склі починає світитися. Вона робила другий стібок, третій... Її рухи були точними, як у трансі. Вона не просто шила — вона відчувала кожен нерв цього будинку.

Раптом відображення Ельзи почало змінюватися. Її губи ворухнулися, і Астрід почула голос не вухами, а прямо всередині  своєї голови:

“Він не той, за кого себе видає, Астрід. Ключ не від дверей. Ключ від нього...”

Астрід здригнулася, і голка на мить завмерла. Вона скосила очі на Северина, який стояв у тіні. Його обличчя в цей момент здалося їй чужим, ніби маска, що починає сповзати.

- Хто ти насправді? — запитала вона, не припиняючи шити, хоча пальці вже були вкриті дрібними краплями крові.

Пальці Астрід зводило судомою. Кожен наступний рух голкою здавався важчим за попередній, ніби вона шила не скло, а густий, застиглий свинець. Срібна нитка, просочена її власною енергією, пульсувала в такт її серцю.

- Астрід, досить! Ти згасаєш! — голос Северина долинав ніби з-під води.

Вона не чула його. Перед її очима все розпливалося, залишаючи лише чіткий контур розриву на дзеркалі. Відображення Ельзи ставало все чіткішим, майже відчутним. Жінка з 1946-го дивилася на Астрід з німим благанням, її губи продовжували шепотіти застереження, які тепер зливалися в суцільний гул у вухах дівчини.

Залишилося два сантиметри. Один.

Зелені лінії на руках Астрід спалахнули так яскраво, що освітили напівтемну кімнату смарагдовим сяйвом. У цей момент Жива Огорожа за вікнами видала дикий, переможний шелест, ніби Сад нарешті отримав те, чого жадав вісімдесят років.

Астрід відчула, як її коліна підкошуються. Світ навколо почав стрімко чорніти по краях. Вона бачила, як голка тремтить у її пальцях, як остання петля нитки висить над краєм тріщини, загрожуючи розпустити все, що вона зробила.

- Тільки... один.. раз... — прохрипіла вона крізь зчеплені зуби.

Останнім зусиллям волі, на межі свідомості, вона штовхнула голку вперед. Срібний кінчик пройшов крізь опір скла, завершуючи ідеальний стібок.

У ту ж мить по кімнаті пройшла хвиля тиші, така сильна, що вона здалася вибухом. Дзеркало раптом стало ідеально гладким. Тріщина зникла, залишивши ледь помітний сріблястий шрам, схожий на промінь світла. Відображення Ельзи на мить усміхнулося — сумно, вдячно — і почало повільно танути, поступаючись місцем реальному відображенню Астрід.

Але це була вже не та Астрід, що зайшла в будинок годину тому. У дзеркалі вона побачила себе: бліду, з темними колами під очима але з дивним, золотавим блиском у зіницях.

Голка випала з її пальців, дзвінко вдарившись об паркет.

Астрід відчула, як темрява остаточно поглинає її. Вона почала падати, але перед тим, як остаточно знепритомніти, вона відчула на своїх плечах руки Северина. Вони не були холодними, як у мерця. Вони були гарячими, наче розпечене вугілля, і пахли не квітами, а старим залізом і порохом.

- Ти зробила це. — почула вона його шепіт над самим вухом. — Але тепер він прокинеться.

Останнім, що вона побачила перед тим, як заплющити очі, був срібний ключ-лілія,який випав з її кишені. Він почав повільно світитися червоним світлом, якого раніше не було.