Пролог

Рік 1946. Вертоград.

Ніч пахла розігрітою смолою та вологим залізом. Сад, який колись був гордістю роду, тепер нагадував пораненого звіра. Війна пройшла повз ці стіни, але залишила по собі тишу, від якої дзвеніло в вухах.

Жінка, чиє обличчя було блідим, як пелюстка лілії, стояла в самому центрі лабіринту. Її звали Ельза, і вона була останньою, хто знав справжнє ім'я кожної квітки у цьому маєтку.

Перед нею стояв чоловік у шинелі. Його очі були порожніми — так дивляться ті, хто вже помер усередині, але чиє тіло продовжує жити.

- Ти не можеш піти зараз, — її голос був ледь чутним, але Сад підхопив його, розносячи шелестом по кущах. — Якщо ти переступиш межу Вертограда, нитка порветься. Ти мене забудеш.

- Я мушу, Ельзо, — відповів він, стискаючи в кулаці срібний ключ. — Там руйнується світ. Я маю його латати.

Ельза раптом опустилася на коліна і встромила пальці в пухку, чорну землю. Вона не плакала. Вона почала співати — без слів, лише низьку, вібруючу мелодію, від якої коріння глоду почало виходити на поверхню.

-Тоді Сад засне, — прошепотіла вона, і в цей момент жива огорожа навколо них почала стрімко рости, переплітаючись гілками, наче пальцями. — Він не випустить нікого, поки сюди не прийде та, хто носить моє ім'я в серці. Вона знайде твій ключ. Вона розв'яже цей вузол.

Вона вирвала з його рук ключ і кинула його в самісіньку гущавину терну. У ту ж мить огорожа змила їх обох у різні боки. Чоловік опинився за межами маєтку, на пустій дорозі, не пам'ятаючи навіть, як його звати.

А Ельза залишилася в середині. Вона стала частиною лабіринту.

Вісімдесят років Сад не цвів. Він чекав на звук кроків, які відлунювали б точно так само, як кроки Ельзи.

Він чекав на Астрід.