Роздiл 40

 Роздiл   40.

Епілог.

“Через рік, у день, коли зацвіла лаванда”

Про такий день навіть не пишуть у прогнозах. Бо сонце — тепле, але не пече. Вітер — лагідний, але з характером. А небо — таке, що хочеться подивитися вгору і сказати:
«А знаєш, життя… ти не таке вже й погане».

Саме такого ранку рівно за рік після того, як Верта назвала імʼя Арея і відпустила його, у селі почалась велика метушня.

І все — через лист.

---

✉️ Лист із минулого (з пиріжка, звісно)

— Мотроно, в тебе пиріжок шепоче, — сказала Верта.

— Та ні, то в мене вуха дзвенять! — озвалася бабця, але пиріжок таки трохи підстрибував на підносі.

І ось він — розгортається просто у руках Верти. Важкий, ароматний, трохи липкий від карамелі, але всередині — лист на пергаменті з Академії.

> “Шановна пані Верто, ми тут трохи передумали.
Може, ви таки знову до нас? Бо, бачте, без вас двері в Підмир’я відкрилися, студенти влаштували пікнік у Тимчасових Петлях, і хтось знову випустив голодного духа з Книги Спокус.
І ще: чи у вас є рецепт того пиріжка з липовим цвітом і грушею?”

Верта згорнула лист і без жодного жалю кинула у вогонь.

— Це “ні”, — повідомила вона кухні.

— І слава яйцям, — сказала Мотрона. — Бо я саме піч нагріла.

---

🏡 Життя теперішнє: село, трава і котяча дипломатія

У Верти було все, що треба:

Сад — там росли мʼята, лаванда, розмарин і загадкова рослина, що співала, якщо правильно її полити (або пригрозити сапкою);

Хатина — трохи перекошена, зате затишна. З віконечками, що “виходили у душу”;

Кіт — той самий. Чорнушка тепер мав офіційний статус “Посередника між світами, які не вміють говорити одне з одним, але їм хочеться пирога”;

Лісар — він будував теплицю, варив каву, і іноді не говорив зайвого. За це його дуже поважав кіт.

І був чай. І пироги. І розмови ні про що, які чомусь робили день значно кращим.

---

👶 Вісник нового

Того дня у село прийшла дівчина у кросівках і з телефоном на селфі-палиці.

— Привіт, а у вас тут… ВЕРТА живе? Блогерка? Я бачила її в TikTok, як вона лікувала старого ворона від самотності трав’яною настоянкою!

Верта ледь не впустила миску з тістом.

— Я… не блогер.
— Але ж ви — вона! Ви ще казали “Ти не зламаєшся, якщо перестанеш тримати всіх на собі!”

— О, Боги. Я просто говорила це коту.

Дівчина лишилась. Каже, хоче вчитись.

> — Може, я теж трошки Хранителька… свого краю?

Верта поглянула на неї — і вперше за рік подумала: а може, таки не все закінчилось? Може, просто почалось інше?

---

🪻 А лаванда зацвіла

У саду, поруч із ґанком, зацвіла стара лаванда. Та, що ніколи не вʼяла.

Верта торкнулась її — і в повітрі враз запахло ледь чутним… “Арей”.

Не болем. Не смутком. Просто — світлим вдихом памʼяті.

— Я не плачу, — сказала вона в порожнечу.

— Знаю, — відповіло повітря.

---

🐾    Ввечері всі зібрались на подвірʼї. Було тихо, добре і тепло.

Кіт дрімав на подушці.
Мотрона подавала пиріжки.
Дівчина з кросівками записувала рецепт “Настоянки для емоційно вигорілих”.

Лісар нахилився до Верти й прошепотів:

— Ти щаслива?

Вона не одразу відповіла. Вдихнула аромат трав. Послухала, як тихо дихає кіт. Як сміється нова учня. Як шелестить листя.

> — Так. І, знаєш… я не боюся більше, що все це мине.
Бо навіть як мине — це було.
І це вже — назавжди моє.