Роздiл 39.

  Роздiл.  39.

“Де пахне пирогами і тиша вже не страшна”

Верта прокинулась не від дивного сну, не від пророчого пошепоту, а… від запаху пиріжків.

— Мотроно, що ти знову напекла?! — пробурмотіла крізь ковдру, що вперто намагалася не пускати її у світ живих.

— Це не я, дитино! — долинуло з кухні. — Це Лісар розігрів учорашні, щоб не пахло смутком!

— Смутком у нас пахне хіба що омлет без солі, — буркнула вона й посміхнулась.

Чорнушка сидів на підвіконні, хвіст спокійно звисав униз, і дивився на сад.

— Сьогодні тихо, — сказав він.
— Сьогодні я нікуди не рятуюсь і нікого не рятую.
— І це, власне, перемога.

---

🍃 Село, що стало домом

Старий півень Омелян співав, як міг — трохи фальшиво, трохи запізно, але від душі. Діти бігали з сухими гілочками, бо вирішили гратись “у Верту і Тінь”, причому кожен хотів бути Тінню — бо “вона темна і загадкова, як котяча лапа вночі”.

Верта зітхнула:
— Ну от, я стала дитячою грою. Головне, щоб не страшилкою.

На городі вже зеленіла м’ята. Мотрона готувала «Чай для тих, хто не визначився», який, за її словами, допомагав не приймати поспішних рішень, хоча й нічого конкретного не вирішував.

— Як політик у пенсії, — казала вона, наливаючи чергову чашку Лісару, який від цього чаю засинав миттєво.

---

🐾 Чорнушка і його нова таємниця

— Знаєш, — сказав якось кіт, коли вони сиділи разом на веранді, — я залишив межі не заради тебе.

— О, дякую. Прямо серце тішиться.

— А заради себе. Бо ти нарешті перестала тікати.

— Я не тікала, я… переміщалась. Зі змістом.

— Тепер, коли ти осіла, і я можу. Бо ми, коти, осідаємо не там, де безпечно. А там, де нарешті можна мовчати й не думати за всіх.

— І ти тепер просто кіт?

— Ні. Але тепер — не тільки провідник. А ще і подушка на холодні вечори.

---

🔮 Академія, яка вже не кличе

Від Академії більше не надходило листів, які самі себе читають. Вежа пророкувань замовкла — бо пророкам дозволили вперше за століття відпочити.

Хтось намагався надіслати ще одне “термінове” повідомлення про нову кризу, але Мотрона просто поставила пиріжок на пергамент, і лист... розчинився в тісті.

— Як каже моя бабця, — бурмотіла вона, — світ почекає. А пиріжки — ні.

---

🫖 Вечір і той самий чай

Увечері Верта сиділа з чашкою на ґанку. Поруч Лісар, в ногах Чорнушка, десь із кухні тягнувся запах кориці.

— І що тепер? — спитав Лісар. — Ти не Хранителька, не рятівниця, не вибрана. Просто… жінка з садом і травами?

— Нарешті, — усміхнулась вона. — Просто жінка, яка не боїться тиші.

> І в цій тиші — більше магії, ніж у всіх закляттях.

---

📝 І ще один, останній запис

У старий блокнот вона написала:

> "Я не знаю, чи це кінець. Але якщо так — він добрий.
І з корицею. А значить, правильний."

> І якщо хтось колись відкриє цю книжку — нехай знає:
межі не завжди треба охороняти.
Іноді їх треба просто перестати боятись.

---

🌙 Фінал

На подвір'ї муркотів кіт.
На вікні цвіла лаванда.
А на печі пиріжки чекали на тих, хто ще не знає, що вже вдома.

Кінець.