Роздiл 38.

Розділ 38.

Той, кого назвали. Повернення з лаванди

> “Ім’я, яке тримаєш в собі занадто довго — стає ключем. Але відкриває не лише двері. Іноді — стару рану.”
— Магічна пам’ятка “Що не варто шепотіти в лавандовій кімнаті”

---

🌫️ Ранок, який пах минулим

Небо було затягнуте серпанком, як ковдра, під якою хочеш ще трохи побути сам на сам з думками.

Верта варила чай. Але все, що відчувала — лаванда. Та сама. Та, що не росла в саду. Та, яка жила у спогаді, що просив бути вимовленим.

Чорнушка мовчки стрибнув на стіл.

— Час?

— Так.

— Вимовиш?

Вона кивнула.

---

🔮 Сила імені

Вона вийшла у сад. Поклала долоню на Печатку Межі. І тихо, майже пошепки:

> — Арей.
Я пам’ятаю тебе.
І дозволяю собі це пам’ятати.

Повітря стиснулось. Лаванда наче вибухнула ароматом.
І перед нею з’явився він.

---

👤 Арей

Високий.
Срібноокий.
У темному одязі, що світився пилом доріг, яких вона ніколи не бачила.

— Вітаю, Хранителько.

— Ти… справжній?

— Я — той, кого ти покликала.

> — Не привид. Не пам’ять. Я — Арей. Колишній Перемикач світів. І колишній… твій.

— Я не пам’ятаю, як це — було між нами.

— Але твоє серце — пам’ятає. Інакше ти б не змогла мене назвати.

---

🪞 Розмова, на яку чекали століття

Вони сиділи на лавці. Поруч стояв чайник. Справжній. І котик спостерігав з гілки груші.

— Чому ти пішов?

— Бо не міг залишитися. Твоя магія мала стати міжсвітовим орієнтиром. А я — хаос. Любов була б зрадою твого шляху.

— А тепер?

— Тепер ти — сама вибираєш. Не між мною й обов’язком. А між минулим і собою.

Верта довго мовчала.

— Я вже обрала. Колись. І втратила.

> Але сьогодні я не вибираю. Я приймаю.

---

⚖️ Наслідки

У небі — новий розлом.
Академія здригнулась.
Карта світів перерисувалась — і в ній з’явився Світ Пам’яті, що досі був заблокований.

Мотрона прочитала це як погану прикмету.
Лісар — як тривогу.
А Чорнушка просто зітхнув:

— Ну, нарешті. Можна було й раніше.

---

🐾 Вечір, що пах не лише лавандою

Арей залишився — ненадовго. Він не мав тіла у повному сенсі. Але його присутність… була теплою.

> — Я не прошу знову любові, — сказав він. — Але дякую, що дала мені завершення.

— Це не кінець, — сказала вона. — Це… інше продовження.

Він поцілував її руку. І зник.

А у Верти на пальці лишилось тепло. І іскра. І… відповідь.

---

📝 Новий запис у Книзі Меж

> “Я пам’ятаю його. Не як біль. А як вогонь, що освітлював мій шлях.
Я не належу більше ні минулому, ні майбутньому.
Я — в собі. І цього досить.”