Роздiл 37.

Розділ 37.

Запах лаванди і ім’я, якого не можна забути

> “Іноді спогад приходить не з голови, а з серця. І пахне… лавандою.”
— анонімна записка на сторінці Вертиної книжки для рецептів

---

🌙 Неспокійні сни

Перший сон був тихим.

поле лаванди, яке ніби дихало;

жінка з довгим волоссям — не Верта, але… трохи знайома;

і чоловік, обличчя якого завжди залишалось у тіні, але щоразу викликало щем у грудях

> — Ти обіцяла повернутись.
— Я не могла.
— А тепер?

Верта прокинулась зі сльозами. Лаванда ще довго стояла в повітрі — хоч у кімнаті її ніколи не було.

---

🪻 Аромат, якого не мало бути

Мотрона першою помітила:

— Ти не сушиш лаванду, дитинко? Бо в хаті такий аромат, ніби хтось відкрив спогади.

— Ні... Але я починаю сумніватись у своїй нормальності.

Чорнушка втупився в неї серйозно.

— Це не просто сон. Це — відлуння пам’яті, що була заглушена. Колись. Навмисно.

— Тобто?

— Тобто хтось не хотів, щоб ти знала правду. Про одне ім’я. І одну втрату.

---

🧙‍♀️ Хто така Вела?

У давньому архіві Академії Верта знайшла згадку про Хранительку Велу. Жінку, яка жила кілька століть тому, мала темне волосся, шалений характер і звичку залишати сліди босими ногами на пергаменті.

— І що?

— У неї зник чоловік. І всі записи про нього — вирізані. Але залишився один уривок…

> “Той, кого не можна називати, бо ім’я його несе біль. Вона просила: якщо нащадок з’явиться — не відкривати йому правду, доки він не відчує лаванду у сні.”

Верта мовчала.

— Аромат прийшов. Значить — час настав.

---

📜 Книга Спогадів

Серед магічних артефактів Міжсвітової Бібліотеки Верта знайшла Книгу Спогадів, які не збереглися.

Щоб прочитати — треба капнути сльозу.

— Це вже надто емоційно, — зітхнула вона. Але крапля вже впала.

Сторінка ожила.

> “Його ім’я — Арей. Він був Перемикачем Світів. Їхнє кохання було заборонене: Хранителька і Мандрівник.
Вона мала оберігати баланс.
Він — ламати його.

> Вони обрали одне одного — і порушили все.
Тому він пішов. А вона… забула. Щоб не зламатися.

І лиш у нащадку — залишилась тріщина серця. Яка тепер відкрилась знову.”

---

🪞 Тінь і Лаванда

Вночі знову прийшов сон. Але тепер — він назвав її ім’я.

> — Вела.
— Ні, я — Верта.
— Ні. Ти — обидві. Бо пам’ять повертається не голові. А серцю.
— І що тепер?

> — Тепер я — поруч. І прийду тоді, коли ти назвеш мене. Повним іменем. Без страху.

Ім’я стояло у неї на вустах. Гаряче. Тремтливе. Таке... знайоме.

---

🐾 Ранок

Верта сиділа на ганку. Тримала чашку чаю з м’ятою. Лаванди не було, але вона все одно пахла.

Лісар мовчки сів поруч. Узяв її за руку.

— Що було цієї ночі?

— Пам’ять. Ім’я. І тиша, в якій я вперше не боялась себе.

— І?

— І здається, я колись любила когось, хто був дуже схожий на тебе… але не ти.

> — То в чому сенс?

— У тому, що тепер… я можу обирати знову.

---

🌘 Завіса

У повітрі — спокій.
У серці — поштовх.
У Книзі Меж — новий запис:

> “Найстрашніше ім’я — не те, яке ми забули. А те, яке пам’ятаємо, але боїмось вимовити.”