Роздiл 20.

Розділ 20.

Три питання до себе

Після пригоди з Пером Верта думала, що день буде спокійним. Ну, хоча б до обіду. Але зранку під її подушкою хтось залишив лист. Без підпису. І без запаху. А в цьому світі — якщо воно не пахне, то або з майбутнього, або з моргу.

На старовинному пергаменті було всього три фрази:

> 1. Ти пам’ятаєш, що віддала, щоб повернутись?
2. А якщо пам’ятаєш — чому мовчиш?
3. Що станеться, коли дізнаються інші?

Верта довго дивилась на лист, поки Чорнушка не прокоментував:

— Може, це просто реклама психолога? Така собі — тривожна, але працює.

---

  Підозрілий слід

— Хто міг це написати? — спитала вона у Райена, розгортаючи лист на кухні Академії.

— Можливо, хтось із тих, хто… пам’ятає перший Переход, — припустив він. — Або ще гірше — хтось, хто все ще там, у тій реальності.

— Або той, хто хоче нас туди повернути.

— Це вже звучить, як назва мильно-епічного серіалу: “Назад у Переход”.

Чорнушка плюнув у чай:

— Або просто хтось дуже розумний, хто бачить, що ти відмовчуєшся, коли тобі варто кричати.

Верта нахилилась:

— Я нічого не віддала. Нічого, чого б не зробила знову.

Перо на столі загойдалося. На ньому з’явився напис… рукописом самої Верти:

> Ти ще не пам’ятаєш.

---

  Перо говорить (так, прямо говорить)

Увечері, коли всі заснули, Перо встало. Ну, тобто… підстрибнуло, мов у нього прокинулась совість. І прошепотіло:

— Ми з тобою вже писали. Але тоді ти була не Верта. Ти була Авеліна. І ти…

— Стоп! — перебила вона. — Можна не отак, посеред ночі, без чаю і валер’янки?

— …віддала час. Частину себе. Щоб зберегти світ. І поклялась — більше ніколи не згадувати.

— І хто ж я тепер?

— Та сама. Але вже не тікаєш.

---

  Академічне чаювання з таємницею

Наступного дня Леокадія запросила Верту “на філіжанку еліксиру з гібіскусом і неочевидними відповідями”.

— У твоєму житті забагато збігів, — почала вона. — Малий, який їсть пергамент. Перо, яке тебе слухається. Лист без запаху. І ти — Переписувачка, що пам’ятає магію, якої вчать лише в міфах.

— Ну, може я просто магічна магнітна зірка, — знизала плечима Верта. — І до мене липне все складне.

— Або хтось тебе вибрав. Але чому саме ти?

— Бо я — та, хто пам’ятає, як це: не мати сили. І та, хто не боїться її втратити.

Леокадія мовчки кивнула:

— Цього я боялась. Бо така людина — або рятує всіх. Або знищує.

---

  Сірко знову в ділі

— А я знаю, хто писав листа, — заявив раптом Сірко, з’явившись у дверях. — Це була я.

— Що? — хором вигукнули всі.

— Тобто не я, а… моя майбутня версія. Вона прийшла уві сні, дала мені пергамент і сказала: “Ти ж малий — тебе не запідозрять.”

— Це вже не академія. Це багатовимірне дитсадок, — прошепотів Райен.

— Але в тебе вийшло? — запитала Верта.

— Та ще й як. Тепер ти думаєш. А значить — згадаєш. А значить… ми зможемо змінити результат.

---

  Що далі:

Перо мерехтіло. А на ньому з’явився новий напис:

> “Готуйтесь. Наступний Переход — вже розпочався. І цього разу... ви не самі.”