Роздiл 17.

Розділ 17.

Баба Таня повертається (через яблуню і трохи буряка)

Верта довго стояла під яблунею, що росла самотньо посеред галявини.

Вона тягнулась до неба кривими гілками, а кора тріснула, мов від старості… чи перенесених розмов.

— Тут щось є, — шепнула Верта.

— Яблуко, — сказав Чорнушка. — Дуже набридливе. Падає щоразу, як я лягаю подрімати під ним.

Райен нахилився:

— Магія. Стара. Тепла. Вона... якось пахне... медом і травами.

— Так пахла Баба Таня, — прошепотіла Верта. — А ще — печеними пиріжками з кропивою. І святою зневагою до офіційної медицини.

---

🌳 Дотик до дерева

Коли Верта поклала долоню на кору, щось клацнуло в її свідомості. Як закритий ларчик відкрився зсередини.

> — Ой, доню, ти, бачу, таки виросла, — прозвучав знайомий голос.
— Бабо? Ви ж… померли.
— Померти-то померла. Але стара яблуня — моя. Я її садила ще тоді, коли лікар казав, що ноги не винесу до осені. А я йому: “та я тебе ще на похороні обжену, дурнику”.

Верта всміхнулась крізь сльози.

> — Я… так скучила.
— Та й я, серденько. Тільки дивлюсь за тобою — і часом думаю, куди ж я тебе випустила, як ту козу без прив’язі. Он скільки магії в тебе, а вариш зілля, як у нас у селі — на око!

---

  Магічний рецепт по-нашому

— Так от слухай, — продовжила Баба. — Якщо хочеш перемогти ту Імлу, з якою зараз всі носитесь — то треба тобі зілля правди. Але не оту химерну бурду з ваших академій, а нормальне, людське.

— І що в нього входить?

— Шавлія з трьома листками, один пучок чебрецю, один — дурниці. Це така трава, у нас під тином росте. І… буряк. Але не звичайний — а той, що у вас світиться вночі, як совість у депутата.

— А як його знайти?

— Спитай Кайтара. У нього колись був один — він ним підсвічував, коли книжки в лісі читав. Романтик, куди подінешся.

---

  Кайтар і буряк

— Буряк? — перепитав Кайтар з тією самою інтонацією, з якою архангели, мабуть, слухають прохання про пільги.

— Саме той. Світиться. І з натяком на долю світу.

— У мене десь був. Тільки… він став моїм котом. Досі не знаю як.

— Що?

І справді — буряк, обгорнутий пухом і з хвостом, вийшов з-за дерева.

— Привіт, — сказав він. — Я — Борщик. І я не хочу знову бути овочем.

Чорнушка ледь не задихнувся від сміху:

— Оце так історія. Я, звісно, бачив моркву з характером, але буряк, що говорить… Ну, тепер я точно в фентезі!

---

  Варіння

На світанку Верта варила зілля. Котел стояв на тринозі, вогонь потріскував, а аромат… нагадував щось між “літнім трав’яним чаєм” і “бабиною аптекою, де хтось приховав часник”.

— І що далі? — спитав Райен.

— П’ю. І йду в пам’ять. Глибше, ніж раніше. У самий центр.

— А якщо не повернешся?

— То скажи Чорнушці, щоб не їв мій останній батончик із шоколадом.

— Пізно, — буркнув кіт, вилизуючи лапу.

---

💭 Дотик до себе

Коли Верта випила зілля, світ знову потемнів… Але на цей раз — спокійно.

Вона стояла на веранді. Стара, згорблена, з чайником у руці.

> — Ага, — сказала її стара версія. — Прийшла. Молоденька. Ще віриш, що можна щось виправити.
— Можна?
— Можна. Але не все одразу. І не всім. Почни з себе. Стань доброю собі. І тоді… світ трохи підлаштується.