Роздiл 16.

Розділ 16

Спогад, що може вбити (і трохи смердить)

Вузол часу вигнав їх у місце, схоже на комору, яку прибирали останній раз ще до Першої Чистки.

— Ну… затишно, — озвався Райен, витягуючи павука з капюшона.
— Ще трохи моху — і можна відкривати SPA “Мшане диво”, — додала Верта.

Чорнушка плюхнувся на мішок із сіном і відразу провалився вглиб.

— Хто тут знову будує тайні схованки під котів? А попередити, що тут безодня — слабо?

---

  Варіння зілля

Кайтар стояв біля стелажа з банками, як добрий аптекар… тільки без аптекарського халата і з легким натяком на демонічність.

— Щоб увійти в той спогад, який ти колись замкнула в собі, треба випити настій на пелюстках кропиви-пам’ятниці, старій груші і… смалець.

— Смалець? — перепитала Верта.

— Стабілізатор ефекту, — серйозно сказав Кайтар. — А ще — щоб духи реальності не блювали.

Райен шепоче їй:

— Це магія чи сільське чаклунство?

— Це побутове фентезі, любий, привчайся, — усміхнулась Верта і полізла різати грушу.

---

  Поки зілля вариться…

Верта розклала вогонь у грубці.

— А де ти, взагалі, був до цього? — запитала вона Кайтара. — Якщо ми вже знайомі… ну, там… “у минулому, якого не було”, — процитувала саркастично.

Кайтар зітхнув:

— Я був у місці, де зберігаються всі “майже”: майже вибрала, майже пішла, майже кохала. Там холодно. І дуже самотньо.

— А в тебе завжди така поезія, чи це наслідок вічності?

— А це вже побічний ефект роботи з Переписувачками. Ви всі — як недоварений чай: трішки терпкі, трішки романтичні, і постійно щось витягаєте з мене.

— Ага. А ще ми змушуємо вас мити посуд. От, власне, каструля, неси в струмок.

---

💭 Спогад починається

Зілля… тхнуло, як зіпсоване варення впало в стару гусячу тушонку. Але Верта випила.

І тут світ зник. Вона опинилась на вузькій вуличці, де все здавалося надто знайомим. Камінь під ногами був вологим. У повітрі — аромат лаванди й болю.

> Вона бачила себе. Молоду. Ще з того часу, коли магія тільки пробуджувалась. Вона тримала на руках дитину.

Поруч — жінка у чорному, схожа на неї. І голос:
— Ти не можеш залишити це. Якщо залишиш — забудеш усе. Але дитина — не твоя.

І Верта відчуває: серце рветься. Бо вона пам’ятає, що колись кинула… Але кого? Дитину? Себе? Любов?

Голос Райена вирвав її з туману:

— Верта! Ти дрижиш! Скажи щось!

— Я… пам’ятаю. І більше не хочу бути тією, хто кидає.

---

🐾 Кіт-терапевт

Чорнушка вмостився на її ногах.

— Все. Зі мною залишаєшся. Я — антизабуттєвий кіт. Буду муркотіти тобі в мозок, якщо раптом вирішиш знову втекти від спогадів.

— А коли ти такий мудрий став?

— Я завжди був. Просто ви не питаєте котів — а даремно. Ми багато що бачили. Особливо під ліжком.