Роздiл 13.

Розділ 13.

Рада проти Серця: наради під землею

— Ти впевнена, що хочеш туди? — Райен тримав у руці стару карту, на якій темні лінії каналів сіткою покривали північну околицю Горбова.

— Якщо там колись ховались маги, — сказала Верта, затягуючи шнурівку плаща, — значить, і ми там не пропадем.
— А ще там щури розміром із пса.
— Від щурів у мене є Чорнушка. Він уміє цинічно буркотіти — іноді цього досить, щоб вивести ворога з рівноваги.

Чорнушка поважно плюнув у калюжу:
— У мене, до речі, ще й пазурі, але якщо ви вперто ігноруєте мої кішачі досягнення…

---

  Вхід униз

Вхід до підземелля був замаскований старим колодязем. Верта спустилась першою — по слизьких кам’яних сходах, тримаючи смолоскип. Повітря пахло вогкістю, сіллю, та чимось іще — якби стара бібліотека вирішила здатися з молоком і грибами.

— Це місце дихає, — прошепотіла вона.
— І хропе, — додав Райен. — Іноді. Особливо коли каналізація прокидається.

Їх зустріла жінка з коротким сивим волоссям, у чорній сорочці, на якій були вишиті світлі руни у формі серця, розколотого навпіл.

— Ти — Переписувачка? — спитала вона. — Та сама, що відкинула Тінь?

— Я — Верта. І я не хочу бути легендою. Я просто хочу, щоб люди… могли пам’ятати.

Жінка кивнула.

— Тоді заходьте. Сьогодні ми варимо суп, який знімає зневіру. Але без солі — її знову вкрали гноми.

---

  Підземне братство

Їх провели до великої печери, де між сталактитами тліли світляки. Люди сиділи за кам’яними столами, хтось — колупав кришку книги, хтось — мішав зілля, хтось — просто дрімав у в’язанні.

— Ми — Сердечники, — пояснила сива жінка, яка представилась як Марина-Камін. — Наші спогади — наша зброя. Ми не віримо в “одну правду”. Іноді, щоби зцілити — треба щось змінити.

— Іноді треба просто обійняти, — сказав дід з довгим носом. — А то я от у шістдесят тільки зрозумів, що треба було не тікати від Марічки, а купити той клятий сік.

— Він так і каже вже двадцять років, — прошепотіла одна з жінок. — А Марічка, між іншим, теж тут.

— У туалеті.

---

  Відвертість і близькість

Уночі Верта не могла заснути. Холодні стіни, важке повітря, а ще — подих Райена поруч. Він лежав біля неї, розстебнувши комір сорочки. Його груди здіймались рівномірно. Той спокій дратував.

— А ти ніколи не боїшся? — прошепотіла вона.

— Я навчився приймати страх як чай: гарячим, гірким — але випиваєш і йдеш далі.

Вона всміхнулась.

— Я думала, що після першого поцілунку буде щось іще. Коли-небудь.

— Я можу дати тобі “коли-небудь” прямо зараз.

Він торкнувся її плеча. М’яко, не як власник — як той, хто просить дозвіл.

— Я не впевнена, що хочу… усе. Але я хочу тебе. Тепер. І просто — бути поруч.

— Більше не треба.

І вони лишились так — притиснувшись. Без театру. Без ліжка. Просто два тіла в темряві, що більше не боялись дотику. Тепло. Правда. Спокій.

---

  Підозри

На ранок Марина-Камін скликала всіх до центральної зали.

— Є зрада, — сказала вона. — Хтось передав Раді координати нашої захованої вежі. Тієї, що на болотах. Там уже згоріло троє наших. І це хтось із нас.

Верта стисло кивнула:

— Ми мусимо знайти крота. А до того — мене треба сховати.

— Є місце, — озвався молодий сердечник, Тарас, із коротким русявим волоссям. — У старому сховищі біля кореневої бібліотеки. Але туди веде тільки один вхід. Якщо знайдуть — буде пастка.

— Усе життя — пастка, — пробурмотів Чорнушка. — Тільки іноді там ще й миска з їжею.