Роздiл 10.

Розділ 10. 

Тіньове ім’я і Сад Споминів

— Як це “тіньове ім’я”? — запитала Верта, коли вони з Райеном ішли стежкою між диких троянд, що розквітали вночі.

— У кожної душі є ім’я, яке звучить не в голос, а в магії. Іноді воно пробуджується, коли ти любиш. Іноді — коли стоїш на межі.

— А ти знаєш своє?

— Я довго думав, що знаю… Але після того, як зустрів тебе — вже не певен.

Він зупинився, обережно витягнув зі свого плаща невеликий артефакт — прозору кулю з туманом усередині.

— Цей кристал показує ім’я, яке зашифроване у твоїй магії. Але…

— Але?

— Воно проявиться лише, якщо ти не боїшся правди про себе.

Верта торкнулась кулі. Усередині з’явились літери — спершу нечіткі, потім яскраві, мов спалах:

> АЛАРІЯ

Вона стиснула пальці:

— Я… не знаю цього імені. Але воно болить. Чомусь… воно мені болить.

Райен м’яко доторкнувся до її плеча.

— Бо колись ти жила під цим іменем. І зробила вибір, за який досі тебе шукає Імла.

---

🌫 Переслідування

Їхню розмову обірвав холод, що зʼявився з-поза дерев. Повітря посіріло, і Верта раптом почула знайомий, моторошний шепіт:

> Аларія... Вернись...

— Що це?!

— Це Тінь Імли, — Райен витяг кинджал. — Вона шукає твою душу, а не тіло. Колись ти втекла від неї. Тепер вона хоче тебе повернути.

Тінь рухалась повільно, ніби тягнучи щось важке. Її обличчя не мало рис — тільки очі, як старі дзеркала, в яких усе бачиш криво.

— Стій за мною! — Райен став попереду. Але Верта раптом зробила крок уперед.

— Ні. Я… хочу сказати їй. Що я не боюсь.

Вона глянула Тіні просто в обличчя. І сказала:

— Я — не та, що була. Але я все ще Я. Я не належу тобі. І ніколи не належала.

Тінь застигла. Зашипіла — й зникла у вечірній імлі. Лише сріблястий попіл залишився на землі.

— Ти тільки що… вигнала її? — прошепотів Райен.

— Я вигнала власний страх, — зітхнула Верта. — Це ще складніше.

---

🌿 Сад Споминів

Сад був схований між трьома схилами — його не видно здалеку, але всі, хто хоч раз щиро любив, могли б знайти його з закритими очима.

— Це місце, де ростуть… почуття, — пояснив Райен. — Тут зберігаються перші усмішки, перші дотики, перші втрати.

— А ще перше “мамо”, перше “ні”, і перше “я не хочу більше боятись”, — прошепотіла Верта.

Її погляд зупинився на кущі, вкритому блакитними квітами. Коли вона доторкнулась до однієї, перед очима з’явилась сцена:

> Маленька дівчинка тримає старий телефон, показує бабі Тані, як знімати відео. Та бурчить, але сміється. Потім каже: “Коли тебе тут не буде — я хоч подивлюсь, як ти смієшся”.

Сльоза скотилась по щоці Вертиній.

— Я колись боялась, що забуду. А тепер боюсь, що згадаю все.

Райен обійняв її легенько, без натиску. Але вона не відступила.

— Нічого страшного в тому, щоб боятись, — сказав він. — Страшно — не жити, ховаючись у цьому страху.

---

 Передчуття

Коли вони повертались назад, небо затягнули хмари. Чорнушка, що сидів на мішку з пелюстками, жалібно мявкнув:

— Щось мені не подобається цей настрій Всесвіту. Пахне або коханням, або лихом.

— А ти що б вибрав? — запитала Верта.

— Лихо. Воно хоч чесне.