Роздiл 8.

Розділ 8.

Повернення і перша втрата

Вона бігла, спотикаючись, із кошиком за плечима. Стежка — розмита, очі — мокрі, серце — шалене. Ще в лісі, почувши крик Чорнушки в думках, вона все кинула. Просто схопилась — і побігла.

— Тримайся, стара, тільки тримайся…

Коли вона влетіла у двір, її зустрів густий запах чебрецю, який раніше був заспокійливим — тепер став тривожним.

— Бабо! — голос прорізав тишу, як ніж — хліб. — Бабо Таню!..

— На печі, — хрипко озвалась Чорнушка, вистрибуючи просто в обійми. — Встигла. Тільки не кричи. Вона чекає.

Верта скинула плащ, кинула кошик, вбігла до хати.

Баба лежала, накрита вовняним пледом. Очі — напіввідкриті. Руки — тонкі, мов кора, що осипається з дерева. Але усмішка — така, як завжди.

— Прийшла. Моя мала… Думала, що не встигнеш. А ти як вітер…

— Не смій. Не смій так говорити! — Верта опустилась поруч. — Ти мені ще сто років чай подаватимеш! Ми ще розширимо хату, заведемо дракона, навчимось сушити вино — і житимемо, поки Всесвіт не втомиться!

Баба усміхнулась:

— Ха… вино… я й справді обіцяла… ще у тридцять сьомому… Тепер от відпускає…

— Нічого не відпускає! — Верта тримала її руки. Відчувала, як вони холонуть. — Я знаю, як! Я вчуся! Я бачила зілля спогаду, бачила, що можна! Я… спробую!

Чорнушка вмостився на її плечі, шепочучи:

— Ти можеш. Але пам’ятай… за кожне зцілення магією — частина себе. Як тінь, яку віддаєш світу. Не передумала?

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні.

---

✨ Перше зцілення

Верта сіла біля ліжка. Закрила очі. У грудях — щось розширилось, як повітря перед бурею. Вона пригадала тепло бабиних рук, сміх над травами, той день, коли вперше почула:

> “Ти моя, хоч і не моя. Така дивна, але справжня.”

Вона торкнулась чола баби — і з її долоні проросло світло. Тепле. Мʼяке. Воно не било, не палало — просто було. І почало повільно стікати в тіло баби.

— Я не знаю, як… Але віддаю, що маю, — шепотіла Верта. — Візьми. Живи. Ще трохи. Ще… будь.

Очі баби трохи розплющились. Вона подивилась — і побачила те саме, що бачила колись у власної матері, коли та рятувала поранену лисицю: жертву без умов.

— Ти… — прошепотіла вона. — Ти вже магичка…

І заснула. Не назавжди. Просто — у справжній, живий сон.

---

🌙 Потім

Верта сиділа біля вікна. Порожня. Але повна.

— Вона буде жити? — спитала пошепки.

— Так, — мовив Чорнушка, який лежав на спині, ворушачи вусами. — Але не завжди. І не вічно. Це був подарунок. Може, рік. Може, трохи більше. Але ти дала їй час.

— А собі?

— Себе ти трішки зменшила. Тепер у тобі буде легкий холод. І трохи сну не буде. Але замість цього… у тобі зʼявиться новий голос.

— Який?

— Той, що знає, коли треба мовчати, а коли — рятувати. Без страху. Без торгу.

---

 Подарунок

Баба Таня прокинулась уночі. Дихання рівне. Лице — мʼякше.

— Там… під подушкою. Візьми.

Верта витягла тонкий згорток. У ньому — старий пергамент, на якому рукою баби було написано:

> “Якщо колись підеш у Імлу — не шукай шлях. Шукай того, хто тримає тебе серцем. Там знайдеш більше, ніж у картах.”

І нижче — два слова: "Його очі".