Роздiл 7.

Розділ 7.

Імла та ті, хто живуть між світами

Карта хрустіла, коли Верта розгортала її на столі в аптеці. Лінії були тонкими, мов намальовані з пером. У центрі — схематичний ліс, підписаний як "Порубіжжя", а біля краю — єдине слово: "Імла", і ще — старовинний символ: півмісяць, вписаний у коло.

— Що таке ця Імла? — питала вона втретє.

Гелена зітхнула:

— Я чула про це лише в балачках студентів Академії. Там казали, що Імла — це не місце, а стан. Шар між світом живих і тим, що далі. Нібито туди можна потрапити, якщо тебе щось кличе з обох сторін.

— Тобто я… мерця притягла?

— Ні. Ти сама в собі містиш дві межі. І тому тебе могли побачити й тут, і там.

— Чудово, я офіційно фантом.

— Не жартуй із такими речами, — серйозно сказала Гелена. — Якщо хочеш дізнатись більше — іди до Тихого Мірошника. Його млин — на межі Порубіжжя. Люди кажуть, він ні з ким не говорить. Але… для особливих може зробити виняток.

Верта зітхнула, подивилась на карту, запам’ятала напрямок і рушила. За плечима — кошик із травами. На плечі — Чорнушка, який з’явився, як завжди, невідомо звідки.

— Мені здається, ця “Імла” — це як затишне кафе між життям і новим шоком, — буркотів він. — Ти просто мусиш обрати, що замовиш: нове призначення чи нові проблеми.

---

  Дорога до Млина

Ліс на Порубіжжі був не схожий на інші. Дерева тут були високі, з сріблястою корою, а листя шелестіло так, ніби шепотіло імена.

— Знаєш, це місце трохи лячне, — прошепотіла Верта.

— Це тому, що ти відчуваєш відгомін. Цей ліс пам’ятає тих, хто в ньому проходив. Тут навіть трави зберігають памʼять, — мовив Чорнушка. — Знаєш, як називається оця? — він торкнувся лапкою довгої синьо-зеленої рослини.

— Ні.

— Зілля спогаду. Якщо правильно зварити — дозволяє побачити один спогад із минулого. Але! Якщо не з тим настроєм — може показати не твоє. А чужу пам’ять. І тоді сам не будеш знати, хто ти.

Верта обережно зірвала стебло й поклала в торбу:

— Класно. Тепер у мене буде шанс пережити ще один епізод чийогось життя. Аби не тещі.

---

  Млин на межі

Млин був старим, сивим, схожим на велетенського птаха, що вкрився мохом і чекав бурі. Лопаті крутилися, хоча вітру не було. Двері самі відчинилися — без звуку.

Всередині — запах деревини, трав, сухого повітря і… дивного суму. За мішками, за столом, у тіні — він. Старий чоловік у плащі, з сивою бородою до пояса, але очима… дитячими. Очима того, хто бачив більше, ніж хотів би.

— Ти прийшла, — сказав він спокійно. — Сідай.

— Ви… Тихий Мірошник?

— Інших у цьому млині не водиться.

— Я хочу знати, що таке Імла. І… хто я тепер.

Він мовчки вказав на зілля спогаду, яке вона принесла. Потім узяв воду, кинув дрібку порошку з баночки, підпалив… і пар, що здійнявся, почав формувати образи.

> Верта стояла у темному просторі. Навколо — вежі, вікна, обличчя. Вона була… іншою. Темне волосся, довга мантія, магічний артефакт у руках. У вухах — срібні сережки у формі півмісяця. Її голос звучав як пісня закляття. Поруч — постать. Високий чоловік із зеленими очима… той самий? Але інший. Він тримав її за руку, а потім — зникав. І вона падала в порожнечу.

Образ зник. Пар розвіявся. Верта сиділа мовчки. У грудях — щось тисло.

— Це була не я.

— Це була одна з версій тебе, — сказав Мірошник. — Імла — це шлях між цими версіями. І дехто прагне, щоб ти стала саме тією, що на вежі. Щоб ти… завершила те, що колись не змогла.

— А хто цей чоловік?

— Той, хто тебе памʼятає. Навіть тоді, коли ти себе забудеш.

---

 А тим часом вдома

У Вишневиці вечоріло. Баба Таня лежала на ліжку, очі прикриті. Чорнушка — біля її грудей, хвіст щільно загорнутий.

— Не роби дурниць, стара, — мурмотів він. — Вона ще не готова. А без тебе…

— Не без тебе, дурний, — прошепотіла баба. — Я все ж не дарма тебе знайшла…