Роздiл 6.

Розділ 6.

Гелена Лис і міський ринок чарів

Ранок у селі почався з півня, що вирішив співати із шостої — на кожну хвилину по разу. До сьомої Верта прокинулася з чіткою думкою:

— Сьогодні я стану магічною інтернкою в місті. Хай щастить, нервова система.

Чорнушка зітхнув:

— Тільки не забудь взяти крем від ідіотів. У місті їх більше, ніж голубів.

Баба Таня допомогла зібратися: дала свій кошик, поклала всередину сушену ромашку, дві баночки мазі «для краси й самоповаги» і ще — глиняний жетон із різьбою:

— Це тобі пропуск у внутрішній ряд на базарі. Там торгують ті, хто "в темі". Не загуби. Якщо спитають, хто така — кажеш: "Учениця чайної баби з Вишневиці".

---

 Місто Роговище

Роговище зустріло її запахом кориці, пилу й перегару. Сюди з’їхались усі — від торговців зі степу до дивних магів у каптурах, що щось бурмотіли на кожному розі. Будинки — вищі, ніж у селі, з балконами, на яких сушилися не тільки ковдри, а й, здається, люди після важкого вечора.

Базар гудів, мов вулик після медової вечірки. Верта зупинялась щокілька кроків: то там баночка з еліксиром «Вічне натхнення», то тут — крилатий пацюк, прив’язаний до клітки з написом:

> "Міні-доставки на відстань до 3 км. Гарантовано не кусає!"

— А ось і вона, — раптом хтось озвався за спиною.

Верта обернулась — він. Той самий молодий чоловік з ярмарку. Темноволосий, в темному плащі, з очима, в яких можна було втопити всі питання про життя.

— Ви знову…

— Я шукав вас. Хотів подякувати. Моя сестра… вона малює. Говорить. Уперше за три місяці сміється.

— Я… рада. Чесно. Але я досі не зовсім знаю, як це зробила.

— А це значить, що зробите ще краще, коли дізнаєтесь, — сказав він. — Мене звуть Остен.

— Верта. Ну, взагалі Марічка, але тут Верта. Довга історія.

— У нас тут усі з довгими історіями.

---

  Аптека Гелени Лис

Аптека була непримітною: дерев’яна вивіска, вікно з мереживною фіранкою, дзвоник, що дзенькав, мов срібло. Всередині — аромати сотень зіллів, порошків, мазей і… магії.

За стійкою — жінка з волоссям кольору хризантем у жовтні. Гелена Лис. Руки з плямами від трав. Очі — гострі, як у хижака, що добре знає, хто заходить у його територію.

— Вітаю. Ви до мене?

— Мене прислала баба Таня з Вишневиці. Вона сказала, що ви колись були…

— …дурними і закоханими? — Гелена посміхнулась криво. — Ага, була. Але я жива. Таня ще жива?

— Так. І вона сказала, що скоро піде, і що ви зможете допомогти. І що я… можу вчитися у вас.

Гелена довго мовчала. Потім подивилась прямо у вічі:

— Покажи руки.

Верта подала. Жінка торкнулась пальців, подивилась на лінії на долонях.

— У тебе лінія магії — глибока, але дивна. Як не з нашого світу. Бачиш отут? — вона показала вигин біля основи великого пальця. — Це «шепіт землі». Він у нас нечастий. Але ти… ти ще й маєш лінію тіні.

— Що це?

— Ті, хто можуть чути старі голоси. Пам’ятати те, чого ніколи не бачили. І бачити тих, кого давно немає.

— Як ти…?

— Бо я теж маю. Але в тебе — сильніша.

Гелена дістала з-під прилавка карту. Стара, пожовкла, зі слідами воску і… ім’ям. На краю паперу дрібним почерком було написано:
«Верта. Східна межа. Імла»

— Це я знайшла в посилці від знайомого мага. Писав, що "час настав". Я не знала, що це — людина. А тепер знаю.

Верта здригнулась:

— Чекайте… Як моє ім’я опинилося на старій карті?

— Бо тебе тут чекали. Не просто так. І ти мусиш знайти, що таке «Імла».

---

  P.S. Кішка на дроті

Коли Верта вийшла з аптеки, тримаючи карту, Остен ще чекав. Він кивнув — мовляв, не питає, якщо не час. Просто йде поруч.

А у вікні аптеки Чорнушка, який встиг пробратись у місто непомітно, вже лежав на балкончику й розмірковував:

— Імла, кажете… А я казав, що ця дівчина не проста. Зовсім не проста. Може, навіть занадто цікава, як на мого віконного кота…