Роздiл 4.

Розділ 4.

Той, що прийде за нею вночі

Після ярмарку Верта почувалась так, ніби провела день на весіллі, похороні й корпоративі одночасно. Емоцій — через край, сил — як у батарейки, що лежала два роки в пульті.

— Це була магія? — спитала вона вже вдома, обережно ставлячи кошик із рештками трав на стіл.

— А ти як думаєш? — муркнула Чорнушка, лежачи на печі, в позі «єгипетська богиня, яку все дістало». — Дитина заговорила. Люди аплодували. Мужик мало не впав на коліна. Ти блищала, як глянцева обкладинка. Можна ще хіба салют додати — і повна рекламна кампанія.

— Та я навіть не знала, що роблю…

— От саме тоді й виходить найкраще, — філософськи зауважила кішка. — Магія — це як борщ. Якщо його варить по рецепту — смачно. Але якщо варити з любов’ю й на емоціях — може оживити навіть покійника.

— Це жарт?

— Ну, в одному селі так і було… Але то вже інша історія.

Верта сиділа на лаві біля вікна й дивилась у темряву. Баба Таня пішла спати ще з годину тому — втомилась, хоч і трималась, як завжди. Тепер її хропіння тихо котилось з іншої кімнати, мов відлуння старого вітру в горах.

Ніч була глибока. Трава за вікном злегка світилася — те саме поле, де вони збирали зілля, ніби жило власним життям.
І раптом…

Тихий дзвін.

Наче хтось стукнув срібним кільцем об кришталеву склянку. Далеко, але виразно.

— Чорнушко?

— Я все чую, — пролунало з печі. — І ні, то не моя шия тріснула, коли я позіхнула. То не звідси.

— Це ззовні?

— Ну, якщо тобі кортить перевірити — вперед, Верто. Що може піти не так, правда ж?

Верта накинула на плечі бабину хустку, взяла дерев’яну палицю, що більше пасувала для театрального виступу, ніж для самозахисту, і тихенько вийшла за поріг.

---

Нічна Вишневиця була схожа на сон. Повітря — прохолодне й солодке, як липневий мед. Будинки — темні, мов сплячі звірі. Десь далеко гавкала собака. Десь ближче — сміялась сова. А трава… таки шепотіла. Зовсім ніжно.

> "Іди… іди… іди сюди…" — ледь чутно, але чітко.

Ноги несли її самі. Через двір. Повз козу (яка тихо хрюкнула, мов щось знала), повз хлів, через перелаз — і на поле.

На самій межі поля, там, де починався ліс, стояв силует. Високий, нерухомий. Одягнений у щось темне, майже зливаючись із тінню. Але очі... світлись. Зеленим. Чітко, яскраво. Як у казкових вовків, про яких говорили в ярмаркових балачках.

Верта зупинилась.

— Гм… Добрий вечір?

Фігура не рухалась. Лише в очах миготіло щось… знайоме?

— Якщо ти привид — то я тебе не боюся. Якщо злодій — то в мене є палиця. І психологічна травма, яку я можу перекинути на будь-кого.

Фігура зробила крок уперед. Трава під ним… зацвіла. Прямо в неї на очах.

— Що за фокус?.. — прошепотіла вона.

— Ти чужа. Але земля тебе приймає, — сказав чоловічий голос. Глибокий. Спокійний. З виразним акцентом, ніби він говорив не словами, а вібрацією повітря.

— А ти… хто?

— Я той, хто перший тебе побачив. І той, кого ти ще побоїшся. Але не зараз. Сьогодні я — лише спостерігач.

— Та в мене й так тиждень насичений. Хто ти є?! — вона підняла палицю, як світловий меч.

— Вовк. Той, що вміє чекати.

І він зник. Просто… розчинився в тумані. Залишивши по собі тільки срібний слід на траві.

---

Верта стояла ще хвилину. А потім, ледь не спотикаючись, побігла назад до хати. Чорнушка вже чекала на порозі, як королева, яка знала все наперед.

— Ну що, побачила? Він гарний?

— Це… Це був вовк! Людина! Очі світилися! Він… трава квітла під ним!

— Ага. Хтось прийшов. Бо ти — вже не просто дівчина з телефоном. Ти — Відмічена.

— Це ще що за тайтл такий?

— А це значить: тебе вже хтось вибрав. А що з того вийде — побачимо.

Чорнушка потягнулась, вмостилась на її подушку й сказала:

— А тепер спи. Бо завтра прийдуть баби, у яких чоловіки не можуть спати — і будуть питати, чим їх мазати.

---