Роздiл 3.

Розділ 3.

Ярмарок і перша магія

— Одягни щось просте, але не як на похорон, — буркотіла баба Таня, шарячи по скрині, — бо на ярмарку тебе і так за іноземку приймуть. Ще подумають, що з Глиняного Углу. А там, кажуть, усі або крадуть, або прокляті.

Верта обережно вдягала сорочку з льону й темну спідницю до п’ят, нервово поглядаючи на себе в мутне дзеркало. Волосся — розпущене, як у якихось серіалів про відьом. Очі — трохи менш перелякані, ніж учора. І ще — Чорнушка не вмовкає вже годину:

— На ярмарку, кажеш? Ой, буде цирк. Останній раз, коли ця стара тягнула мене туди, я наївся сушених мухоморів і півдня співав пісень про любов і печінку.

— Ти їв мухомори?

— Я котик із смаком, дитинко. Я їм лише делікатеси.

Баба Таня нарешті виставила перед ґанком візок, у якому лежали пакуночки з травами, настоянки, мазі, а також кілька баночок загадкового жовтого крему. Верта насупила брови:

— А це що?

— “Крем для тих, хто хоче знову радіти життю”, — відповіла баба з лукавою посмішкою. — Місцеві купують пачками. Правда, більше чоловіки. Мажуть собі... де хочуть.

— Це магічно?

— Ні. Але трохи перцю, чебрецю і ефіру м’яти — і вони вже вважають, що то еліксир мужності. Жінки тим часом спокійніше сплять.

---

Сільський ярмарок розкинувся просто посеред лугу: дерев’яні прилавки, козячі візки, глиняні дзбанки, звуки сопілок і щось підозріло смажене на паличках. У повітрі — запах диму, сиру, меду і недовіри.

— Люди тут прості, — попередила баба Таня, — але язик мають гострий. Тож якщо хтось скаже, що в тебе очі, “як у русалки після грипу” — не ображайся. Це, вважай, комплімент.

Поки баба торгувалась за хліб і підливала комусь настоянку “від ревматизму”, Верта стояла за прилавком. Поруч — баночки з її першим, самостійно зібраним чаєм “для спокою душі”. Чорнушка лежала на прилавку, розвалившись, як шкіряна подушка.

— Можна я вдаватиму, що мертвий? — нудно спитав котик. — Це збуджує інтерес до товару.

— А якщо хтось захоче тебе поховати?

— Тоді я оживу і прокляну їхній рід до сьомого покоління.

— Я так і знала, що ти — подарунок долі.

Першими покупцями були дві бабці, які довго нюхали чай, ледь не засмоктали баночку в ніс, і нарешті спитали:

— А це точно від нервів? Бо у нас сусідка Галка так нервує, що аж кота кидає. Чоловіка жаліє — кота жбурляє.

— Для Галки — подвійну дозу. І пляшку вина після, — відповіла Верта з професійною усмішкою психолога.

Усе йшло спокійно. Поки не підійшов молодий чоловік з довгим плащем, темним волоссям і обличчям, яке наче вирізали з обкладинки фентезі-роману. Його очі були кольору мокрої кори, а в руках він тримав невеликий згорток.

— Ви — нова травниця? — спитав він.

Верта закашлялась:

— Ну, можна й так сказати. Чай? Настоянка? Крем від... емоцій?

— У мене інше прохання, — сказав він, обережно ставлячи згорток на стіл. — Це моя сестра. Вона перестала говорити після того, як зайшла в Лісову Глуш. Можете допомогти?

Верта розгорнула хустку. Дівчина — років п’яти. Очі відкриті, але порожні. Живе тіло, відсутня душа. І тут у Верти вперше сіпнулося серце. В буквальному сенсі. Воно застукотіло, як сигналізація в торговому центрі, коли дитина схопила коштовність.

І… раптом її пальці самі потягнулися до суміші: чебрець, м’ята, валеріана, лаванда. Чорнушка підняла голову:

— Ого. Пішло. Ти це — повільніше, а то ще когось випадково оживиш.

Верта змішала інгредієнти, прошепотіла щось схоже на пісню. Дівчина на мить сіпнулася, а потім тихо прошепотіла:

— Світиться… трава… співає…

Чоловік ахнув. Очі його загорілись. А Верта… сіла. Бо ноги підкосились. Вона жодного слова не пам’ятала з того, що щойно сказала.

— Що це було? — прошепотіла.

— Перша справжня магія, — муркнула Чорнушка. — Ну, вітаю, чаклунко. Ти офіційно небезпечна для суспільства.