Роздiл 2.

Розділ 2.

 В трав’яній шафі щось хропе

Марічка — чи то вже Верта — прокинулась на світанку від дивного звуку. Щось між гарчанням старої кавомолки і бурчанням животика перед зумба-тренуванням.

Звуки долинали… зі стіни. Точніше, з великої дерев’яної шафи, заставленої пучками сухих трав. Вона ще вчора звернула на неї увагу, бо над шафою висів портрет старої жінки з обличчям, яке точно могло налякати Google-асистента — серйозне, глибоке, суворе, але з очима, в яких горіла така сама іронія, як у кращих стендап-коміків.

Шафа хропіла.

— Ага. Значить, у вас тут шафи самі дихають, — пробурмотіла Марічка і сіла в ліжку, знімаючи з голови вовняний платок, яким її накрила баба Таня. Тепер уже колишня інтернет-зірка виглядала, як жінка, яка знає, що таке реальна ароматерапія. Бо пахла вона — гвоздикою, димом і легким натяком на козине молоко.

Хатина була маленька, але затишна. Білі стіни, дерев’яна підлога, піч — стара, розмальована мальвами й ружами, у кутку — глиняна миска з вечірньою кашею, накрита рушником. У вікно пробивалося світло, і десь за хатою щось голосно мекало. Це був козел. Судячи з голосу — хуліган.

— Та що ж воно таке, — пробурмотіла вона й рушила до шафи.

Тут дверцята повільно, з характерним скрипом, відчинились самі. І на поличці між чебрецем і м’ятою… сиділа кішка.

— Ну й нарешті ти, — озвалась кішка, облизуючи лапку. — Я вже думала, що ця твоя душа настільки сучасна, що навіть мене не побачить.

— Ти… ти щойно… ти розмовляєш?!

— Ага. А ти — попаданка. Класика жанру. Ну, поїхали, як то кажуть. Я — Чорнушка. Фамільяр. І я тобі дісталася разом з тілом. Так що без претензій.

Марічка відступила на крок. Від переляку вдарилась спиною об двері, вхопилась за селфі-палицю (яку вчора так і не змогла вимкнути), і прошепотіла:

— Точно чай був з грибами.

— Не грибами, а долею. І перестань таращитися, наче я тобі знижку на психотерапію не дала. Баба Таня мене не бачить. І не чує. Вона — стара, але не дурна. Просто трохи... незачарована.

— Це взагалі слово?

— Тут — так. Звикай. Хочеш жити — доведеться вивчити словник «магія для чайників».

Двері до хати зі скрипом відчинилися. Увійшла баба Таня — в хустці, з кошиком, і з веселим обличчям.

— О, вже на ногах? Молодець, м’ясо буде кому різати. Жартую. У нас лише коза. Але дуже злий.

Марічка посміхнулась. Баба Таня — та сама, що вчора здавалась похмурою, сьогодні виглядала бадьоро. А в очах з'явився блиск, який буває в людей, що довго мовчали, а потім нарешті з кимось заговорили.

— Ота, що була в цьому тілі до тебе, — Катруся, — тиха була, як риба. Гарна, розумна, але ні слова зайвого. А ти — наче з ярмарку щойно. Говориш, шевелишся, блимаєш... приємно.

Марічка знітилася.

— Та я… я просто така. Енергійна. І трохи… блогерка.

— Це діагноз чи покликання?

— Скоріше — покарання, — прошепотіла Чорнушка з шафи.

Баба Таня поклала на стіл хліб, свіжий сир і кілька яблук.

— Снідай. Потім підемо в поле. Зілля збирати. Дивитимусь, чого ти варта. Може, з тебе толк буде. Магії я не маю, але руки в мене — золоті. Мати моя була в Академії. Справжня чарівниця. До неї з півкраю їхали. Але після війни... — баба зітхнула. — Її хтось прокляв. Дітей після неї — ні. Лиш я, що від наймита народжена. Так що магії мені — на копійку. А знань — на карбованець.

Марічка слухала, як заворожена. Це все було дико. І, водночас, так затишно, що хотілось залишитись. Принаймні, поки Wi-Fi не з’явиться.

Після сніданку вони вийшли в поле. Повітря було свіже, як нова сторінка в щоденнику. У кущах — пташки, у травах — сонце, а поруч — Чорнушка, що плелась за ними, коментуючи кожен крок:

— Не чіпай той кущ — він кусається.
— Ага, це зілля допомагає від зрадників. Таких, як твій колишній.
— Якщо змішаєш полин з м’ятою — отримаєш чай, від якого хочеться всім розказати правду. Тебе це точно погубить.

Усе йшло спокійно, аж поки не з'явився вовк.

Він вийшов з лісу — великий, сірий, і дивився просто на Марічку. Баба Таня крикнула, щоб вона не рухалась.

— Він не простий. Це або перевертень, або страж.

Чорнушка облизалась і зітхнула:

— От і перша халепа. Вітаю, Верто. У цьому світі на тебе вже хтось звернув увагу.

Марічка не встигла навіть запанікувати, як вовк раптом... вклоняється. Потім розвертається і тікає в ліс.

— Шо воно було? — прошепотіла вона.

— Це було... початок, — сказала баба Таня.

Чорнушка вмостилась на плечі і тихо додала:

— Вітаю, чарівнице. Коли за тобою стежить вовк — значить, або кохання, або прокляття. А ти — схильна до обох.