Сон у Вербну неділю.

Мені здається, це почалося не вночі.

Такі речі рідко починаються вночі — вони просто стають помітними, коли світ нарешті замовкає.

Того вечора я довго не могла заснути. У кімнаті було тихо, але не спокійно, як буває перед грозою, коли повітря вже змінюється, хоча небо ще чисте.

Я лежала із заплющеними очима і раптом відчула, що більше не торкаюся ліжка.

Не падіння.

Не політ.

Просто  відсутність опори.

Я не пам’ятаю момент переходу.

Лише те, що після нього опора вже не була потрібна.

Я опинилася в місці, яке не мало назви. Не тому, що її не існувало. Просто вона нічого не означала.

Там не було неба.

Не було землі.

Навіть мого тіла у звичному сенсі  не було.

І все ж я була.

І було ще дещо.

Відчуття присутності.

Не поруч.

Глибше.

Наче хтось дивився не на мене, а крізь мене — туди, куди я сама рідко заглядала.

І тоді з’явилося правило.

Ніхто його не вимовляв.

Воно просто стало очевидним, як думка, яка довго чекала свого моменту.

Мені дали вибір.

Бог або Диявол.

Без пояснень.

Без підказок.

Без натяку на те, що правильно.

Це не було випробуванням.

Це було щось інше.

Момент, коли світ перестає бути фоном і раптом дивиться прямо на тебе, чекаючи ким ти виявишся.

Вибір не тиснув.

Він просто був.

Тихий.

Незворотний.

Я могла сказати “Бог”.

Слово вже торкалося губ.

Але я його не вимовила.

— Диявол.

Жодного страху.

Жодної провини.

Лише ясність. Ніби відповідь давно жила в мені, і я просто дозволила їй прозвучати.

Світ змінився.

Не різко.

Швидше  як сон, який непомітно переходить у інший.

Місце, куди я потрапила, не відповідало жодній історії, яку я знала.

Воно було красивим.

Але не так, як красивими бувають речі, створені для людей.

У цій красі не було наміру сподобатися.

Вона просто існувала.

Як коріння дерева, що росте не вгору, а вглиб,  у темряву, де ще не вигадали слова “світло”.

І там був Він - Диявол.

Я не побачила його одразу.

Швидше  зрозуміла, що він вже там.

Він не мав тієї форми, яку йому зазвичай надають.

Ніяких рогів.

Ніякої театральності.

Щось дуже давнє.

Як частина світу, яка існувала ще до того, як з’явилися слова для її опису.

І все ж була одна деталь.

На ньому були червоні чоботи.

Вони виглядали так, ніби їх можна було зняти біля дверей.

І саме тому робили все інше ще більш нереальним.

Я подумала, що це дивно.

І в ту ж мить відповідь вже була в мені.

Він не говорив.

Його думки торкалися моїх обережно, майже ввічливо.

Наче він знав, що я можу відмовитися їх слухати.

Він запропонував мені залишитися.

Без умов.

Без обіцянок.