4

Кладовище огортає мене старими спогадами. Прихилившись до дуба, щедро обвитого плющем, я згадую Верóніку.

Я добре знала, ким вона була — дамою з чотирма дерев’яними руками в сукні на старий манер й пишним капелюхом зі штучними квітами. Це їй він зробив такий щедрий подарунок: приладнав до її тіла дві додаткові дерев’яні руки за втрачені живі.

Саме їй він продемонстрував усі свої фокуси, доки на її обличчі не застигла вічна дерев’яна посмішка.

Певний час вона незграбно обіймала його своїми новими руками, аж поки він не поховав її бездушне тіло у заростях лопуха. Йому потрібна була нова жива іграшка, бо минула стала такою штучною, що з її очей навіть перестали литися сльози.

— Верóніка…Верóніка! — гукаю я, вирвавшись із трансу спогадів.

Він скоро отямиться і прийде за мною, а я ще не знайшла її могилу.

Я мало усвідомлюю, на що сподіваюсь. Та якщо не робити нічого, то мій кінець буде таким же гірким, як і у моєї попередниці. Тож я підкоряюся невідомому інстинкту, падаю на коліна і гребу руками землю, сподіваючись надибати на слід, що приведе мене до Верóніки.

Серед липкого туману помічаю строкату блазнівську одежину. Він знайшов мене.

Від його захопленого погляду мене проймає холодом. Мертва посмішка темно-червоних губ змушує моє тіло тремтіти.

Він наближається. Його голова грайливо погойдується від одного плеча до іншого. Очі з піднятими бровами ніби запитують мене: Не хочеш в гру?

Натомість вгризаюсь пальцями в сиру землю. Я не витримаю новий калейдоскоп фокусів.

Марно, дерев’яні руки охоплюють мій стан. Відчай шириться тілом: я не знайшла Верóніку. Більше мені ні в кого просити допомоги.

Бірюзові зіниці рішуче впиваються в душу, палко живляться кожною моєю реакцією на його дотик.

Він стискає мене так сильно та жадібно, що хочеться кричати.

На своє горе, я усвідомлюю, що якщо він мене не відпустить, то я зникну.

Аж раптом в його мертве, розвеселене моєю поразкою, обличчя впивається м’ясистий лопух. Він видає короткий звук, схожий на писк, тягне руку, щоб зірвати коріння набридливої рослини, як помічає дивні випуклості на листі.

З поверхні лопуха, що припав до його обличчя, на мене кліпають тендітні зелені очі.

Два нерівних,прогризених комахами отвори посеред листа тремтять, проганяючи через себе цвинтарне повітря.

— Верóніка! Моя рятівниця!

Та скільки б вдячності я до неї не відчувала, я відсахуюсь і повзу подалі від них обох.

Яскрава перука над клоунськими одежами крутиться то в мій, то в її бік. Погляд штучних очей не може сконцентруватися на жодній з нас — голова робить оберти на шістдесят, дев’яносто, а потім й на сто вісімдесят градусів.

Я наполегливо повзу, час від часу озираючись позаду себе, й коли мої ноги сягають ділянки п’ятого за рахунком надгробка — блазень нарешті фокусується на одній цілі. Погляд фарфорових очей падає на лист лопуха.

— Верóніка…— він кряхтить так, наче зв’язки в його горлянці заржавіли.

Дерев’яні пальці торкаються краю листа — місця, де у нової подоби Вероніки мала б бути щока.

Стеблинка лопуха хазяйновито витягується вздовж його шиї. Я бачу, як темно-зелені нарости нижче двох краплеподібних отворів, притискаються до сухих, відшліфованих губ.

Його посмішка вмить схлопується у вже знайому мені літеру «О», і з рота блазня, несподівано для мене, наче кролячі вуха, що зненацька виникли у порожньому донині капелюсі, з’явився справжній людський язик.

— Ооооо, — механічно стогне він, встромляючи свого язика між зелених губ Верóніки.

Вона щедро огортає його руками-лопухами, і з кожними новими обіймами я відмічаю, що в неї тепер не дві, й навіть не чотири руки — їх сотні. Сотні зелених рук Верóніки виснуть на блазнівській шиї, окутують його плечі, притискають до свого коріння його стегна.

Потвора сіпається, кряхтить, не взмозі дістати свого язика з рота Верóніки.

Стогони жаху вириваються з його змученого боротьбою тіла. Обличчя його, скорчене у відчайдушній агонії, нарешті зникає під лопухами.

Я вільна.