3

Його кучерява перука лоскоче мою шию. Сухі, майстерно відшліфовані, деревʼяні вуста повільно вдихають повітря, що я видихнула. Моя воля тане, мігрує в долоні — вони випружинюються й щосили упираються йому в груди, не даючи дихати зі мною в унісон. Та він ув’язнює мої зап’ястки в своїх сухих, твердющих руках, й змушує мої долоні безсило повиснути.

На мить мені здається, ніби я і не людина, а всього лише лялька, до зап’ясток якої приладнані міцні мотузки. Як би я не намагалась чіплятися за своє людське єство, частина мене розуміє: мій ляльковод вже опанував контроль над частиною моїх рук, перерізавши мені шлях до спротиву.

Руки! Як багато від вас залежить! Ви витираєте гіркі сльози з кутиків очей. Ви відштовхуєтесь від землі, коли тіло зазнає падіння. Ви випростуєтесь на всю довжину, не підпускаючи до свого господаря, атакуюче того, зло.

Як шкода, що ви, зазвичай такі сильні і прудкі, зараз зів’яло повисли в блазнівських руках, наче здолана здобич в пащі лева!

Поки маю сили ворушити передпліччями, я буду робити спроби вивільнити вас.

Я здогадуюсь, що на певний час вб’є його цікавість до мене. Всього одне слово.

— Верóніка…— підкреслено-млосно шепочу я в невелику, як ніготь, порожнину, що наскрізно пронизує його голову.

Він сіпається так, наче заділи єдину живу струну в його деревʼяному тілі. Нерішуче відстороняється від мене, й граційно застигає на одному місці, наче балерина в музичній скринці по завершенню останніх нот мелодії. Його, зазвичай жонглюючі, бірюзові зіниці застилає бліда поволока. Я радію, що він на якийсь час мене не чіпатиме. І прямую туди, де все закінчується…