Глава 3

Ранковий туман повільно розсіювався, пропускаючи перші промені сонця. М’яке світло лягало на стіни номера, де друзі від самого ранку сперечалися, переглядаючи запис на комп’ютері.

— Це неможливо! — обурювалася Софія. — Авіро, скажи, що це твій блогерський прикол і ти все підлаштувала, щоб нас налякати!

— Якби ж то! Мені самій моторошно!

— Та вона ж вимовляє її ім’я! Що це за маячня?!

Софія дивилася на друзів і не розуміла, чи це жарт, чи вони справді натрапили на щось потойбічне.

— Друзі, я не знаю, що це, але знаю лише одне: ми повинні повернутися й ще раз усе оглянути на тому місці! Ми точно натрапили на якусь давню таємницю, — сказала Анніса.

— А я думаю, нам треба забиратися звідси, поки живі, — сказав Кайнір.

— Цілком розумно. Дуже слушно, — підтримала друга Софія.

— Та й до того ж мені всю ніч кошмари снилися! Я бачив сон, у якому ніби це був я, але водночас зовсім інша людина. Вона ридала так, наче ось-ось мало початися землетрус, а небо було затягнуте чорними хмарами. Не те щоб я вірив у містику, але мені якось не по собі від усього цього!

— Знаєте, мені теж снився сон, — зізналася Авіра. — Я сиділа в якомусь замкненому приміщенні, і мені було боляче. Таке відчуття, ніби в мене відібрали найдорожче. Я прокинулася з таким відчуттям, наче в мене розбите серце…

Кілька хвилин друзі сиділи в тиші, намагаючись зрозуміти й осмислити все, що сталося. Нарешті Софія запропонувала поснідати й вирушити на пошуки нових пригод.

---

Двері відчинилися, і Пернара з Галіцією побачили Капірона. Він стояв до них спиною й дивився у величезне вікно, з якого відкривався краєвид на храмові сади.

Двері за ними зачинилися. Капірон повільно повернувся, і Пернара завмерла: у його руках був блокнот. Її блокнот.

— Сідайте, діти мої, — промовив він, указуючи на два крісла.

Коли всі посідали, він сумно промовив:

— Стільки років я вас виховував… Заради чого? Ось заради цього?

Він кинув блокнот до ніг Пернари.

Галіція з жахом спостерігала за тим, що відбувалося.

— Послухайте, ви все неправильно…

— Замовкни! Я нічого не хочу чути! Ви зрадили не храм і не мене — ви зрадили богиню, Зорю, Матір! Ви взагалі розумієте, що накоїли?! Ви навіть не уявляєте, що на вас чекає!

— І що ж на нас чекає? Сама богиня бла... — промовила  Пернара.

У відповідь Капірон сильно вдарив її по обличчю.

— Ах ти ж, тварюко! — вигукнула Галіція й кинулася до Пернари, яка впала на підлогу. Але стража схопила обох жриць, не дозволивши їй наблизитися.

— Що? Що ви робите?! — закричала Галіція.

Капірон повільно промовив:

— Я зроблю те, що вважаю за потрібне. Я вижену сміття зі свого храму! За зраду Матері Зорі! Я — засновник храму й перший син матері виганяю вас із храму! Але Галіція понесе ще суворіше покарання: п’ять років ув’язнення в Деранській в’язниці! А тепер заберіть їх!

Сказавши це, він знову відвернувся до вікна.

— Ні! Ні! Що ви робите?! Ви не маєте права! — кричала Пернара.

А потім, утративши самовладання, вона закричала так, що її голос і прокляття луною рознеслися всім храмом:

— Чуєш, Капіроне?! Я проклинаю тебе! Мати знає, що ти зробив зі своїми дітьми! Вона прийде, і тоді весь Парфін буде стертий з лиця землі! Усі боги відвернуться від тебе, чуєш, Капіроне?! О велика Мати Зорі, прийди! Почуй плач своїх дітей! Помстися за нас!

Пернара проклинала кожен куточок храму.

І раптом усі свічки згасли, а земля затремтіла.

Пернара засміялася неприродним, божевільним сміхом.

— А-ха-ха-ха! Чуєш, Капіроне?! Кінець близько!

Наїр дивився, як стражники вели, майже волочили  по підлозі, заплакану Галіцію. Вона кликала Пернару й намагалася вирватися.

З жахом він спостерігав і за Пернарою, яку так само волочили в протилежний бік — до виходу з храму. Але не до головного входу, а до ганебних воріт, через які вигнанець виходив уже не просто без сану жерця: відтоді його переставали вважати навіть людиною.

Земля продовжувала тремтіти, а зі стелі храму вже осипалася фарба…