Глава 2

У храмі на секунду запала така тиша, що Наїр не чув навіть биття власного серця… Здавалося, ось-ось із ним заговорить богиня. Він підняв очі до неба й прислухався. Небо було затягнуте хмарами, які крізь темряву ночі здавалися наче бідою, що ось-ось станеться.

Нічого. Тиша.

Аж раптом хтось заговорив до нього:

— Ти чого розкричався?!

Наїр обернувся й побачив Сориніру — одну з жриць.

— Ти сам знав, на що йдеш. Пізно плакати, брате! Уже нічого не можна вдіяти. Знаєш, чому богиня мовчить? Бо навіть вона безсила перед законом Капірона!

— Але ж… Так, я розумію, вони не мають рації, але любити ніхто не забороняє… Сама богиня… благословила… їх…

Сориніра підійшла до Наїра впритул.

— Послухай сюди уважно. Ми належимо храму й богині, а не одне одному. Ми служимо храму й богині, а не одне одному. Ми і є храм… Ми і є ті, через кого говорить богиня. А тепер заспокойся й іди жити далі. А що до сестер… Шкода їх, але вони самі винні. Вони зрадили нас і саму богиню в ту мить, коли цими страшними думками й почуттями дозволили собі заволодіти!

Літо було в розпалі, і стояла пекельна спека. Саме час сидіти на пляжі й насолоджуватися коктейлем, але наші друзі вже подолали половину шляху, і ось опівдні машина зупинилася біля старого, майже зруйнованого храму.

Друзі вийшли з машини й завмерли від подиву. Перед ними височів моноліт, який пережив стільки всього, але все одно стояв непорушною стіною, наче охороняв таємницю, пронесену крізь віки!

Кілька хвилин друзі стояли як укопані, захоплюючись величною спорудою.

Раптом Кайнір вигукнув:

— Он там, дивіться! Біля тієї колони хтось є!

Авira подивилася в бінокль і засміялася.

— Це кущ! Усього лише кущ, який пробився до життя крізь бетон.

— Чесно? У мене мурашки від цього місця, — сказала Анніса.

— Гаразд, ходімо всередину, подивимося! Храм же величезний! — весело промовила Софія.

Сміючись і лякаючи одне одного, друзі зайшли всередину. Савілла, сестра Кайніра, залишилася в машині, щоб спокійно попрацювати під кондиціонером.

Коли друзі опинилися всередині, вони аж роти пороззявляли від подиву. Храм був величезним! Високі склепіння губилися в мороці, а між масивними колонами лежали камені й купи мотлоху. Стіни, які колись сяяли золотом і були вкриті розписами, втратили свої барви. Від колишньої краси залишилися лише бліді окремі силуети, уривчасті жовті лінії та червоні плями вицвілої фарби.

— Нічого собі! Та тут ціле місто поміститься! — сказав Кайнір, розглядаючи храм.

Авірa саме знімала матеріал, коли раптом крізь навушники почула якийсь звук, що долинав із глибини храму.

— Ви це чули?!

Друзі переглянулися.

— Ні, не чули, — відповіла Анніса.

— Гаразд, ходімо далі…

Коли друзі проходили повз якісь двері, Анніса  щось почула. Вона зупинилася й прислухалася.

У кімнаті завивав вітер, але крізь його виття було чутно плач. Спочатку Анніса подумала, що їй здалося, та ні — звідти виразно долинали схлипування!

— Гей! Ідіть сюди! Прислухайтеся! Чуєте?!

Кайнір прислухався. Софія теж. Але ніхто нічого не почув.

— Слухай,  може, тобі здалося? — розгублено запитала Софія.

— Ні! Я справді щось чула!

Авірa подивилася на Аннісу, а потім відчинила двері й зайшла всередину з апаратурою. Повільно обійшовши кімнату й оглянувши її, вона нічого не знайшла, крім руїн і безладу.

— Даремна кімната, мабуть, тут щось зберігали… Хоча навіть важко сказати, що саме. Але вітер тут завиває звідусіль!

Друзі рушили далі.

Невдовзі вони дісталися величезної зали з незвичайною спорудою.

Посередині кімнати, на підвищенні, стояла фігура, яка зображувала чи то сонце, чи то зірку. Її розташування було дивним: вона стояла під кутом навпроти величезного вікна, з якого відкривався краєвид на море.

— Оце вже цікаво! — жваво вигукнула Анніса.

— Ну й на біса їм це було потрібно? Вони що, поклонялися статуї? Чи це якийсь прикол? Типу: «А давайте зробимо щось таке, щоб майбутні покоління ламали голову, а виявиться, що воно взагалі нічого не означає», — сказав Кайнір.

Друзі засміялися.

— Ні, щось воно таки означає, — сказала Авірa, обходячи зірку з камерою.Друзі гуляли храмом іще пів години. Він був величезним, але вони сильно втомилися й зголодніли, тож вирішили поїхати до невеликого готелю й залишитися там на ніч.

Повний місяць виринав з-за хмар, освітлюючи темний номер.

Авірa сиділа за ноутбуком і переглядала відзнятий матеріал. Анніса ж, прийнявши гарячий душ, уже збиралася лягати спати.

Аж раптом Авірa різко покликала її:

— Іди сюди! Іди-іди!

Дівчина схопилася й підійшла до Авіри.

— На, послухай! Офігієш!

Анніса взяла навушники й завмерла.

На екрані були кадри тієї самої кімнати, у якій вона чула дивний звук. І він справді був на записі! Це був плач. Справжній людський плач!

Але те, що дівчина почула далі, приголомшило її.

Спочатку лунав плач, а потім чітко пролунало слово:

— Анніса!

І знову плач…

Дівчина подивилася на подругу. Авірa лише розвела руками.

З усією цією містикою вони вирішили розібратися вранці.

А самі ще пів ночі лежали без сну, розмірковуючи над тим, що ж це було.