❤️ Розділ 1.❤️ У якому стає зрозуміло, що відьми теж не люблять ранки. ❤️

   Пролог

  У нашому місті всі знали дві речі. Перша - перед Пасхою до церкви краще приходити вчасно. Друга - якщо ти відьма, то занадто вчасно.

  Емілія стояла біля входу до храму й робила вигляд, що просто милується весняним небом. Насправді ж вона косила своїм оком на двері. На ті самі двері. Великі, важкі, з блискучою металевою ручкою, яка раз на рік вирішувала чиюсь долю без жодних співбесід і попереджень.

 Навколо неї зібралися інші відьми - досвідчені, нервові й підозріло стрибучі. Хтось розминав пальці, хтось шепотів стародавні заклинання, а хтось удавав, що прийшов просто посвятити кошик. Особливо переконливо це виглядало у тієї, що ховала мітлу за спиною.

-Спокійно, - прошепотіла Емілія сама до себе. - Я тут випадково. Абсолютно випадково.

У цю ж мить дзвони дзенькнули, і священик виявився з - за рогу. Повільно. Надто повільно. Так ходять люди, які не знають, що за кілька секунд почнеться неофіційний чемпіонат з хапання дверної ручки.

Повітря напружилось. Відьми присіли, мов кішки перед стрибком. Емілія не планувала. Вона навіть не думала. Просто в якийсь момент її ноги зробили ривок, руки - рух, а здоровий глузд - виглядав так, ніби його ніколи й не було.

Клац. 

Ручка була холодною. І належала їй. 

-Ой... - тільки й встигла сказати Емілія, коли навколо залунали зітхання, шипіння і одне дуже негарне прокляття.

Священик здивовано кліпнув, двері відчинилися, а разом із ними - нове життя Емілії. Життя Веретенниці. З ритуалами, відповідальністю, магією... І з Артуром, про якого тоді вона ще нічого не знала. Окрім одного: жодні дверні ручки не попереджали про кохання. 

А шкода.

                                 ❤️ Присвята ❤️

Цю книгу я присвячую тим, хто вміє любити навіть у світі магії та хаосу. Тим, хто тримає нитку долі у власних руках, але не боїться доторкнутися до чужого серця. І особливо тому, хто навчив мене, що справжнє кохання може пройти крізь час, портали й привидів... і все одно залишитися живим. ❤️

  ©️ 2026 Антоніна Мстиславська. Усі права захищені. 

Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, розповсюджена або використана у будь - якій формі без письмової згоди автора.

 Електронні копії цієї книги не можуть бути розповсюджені без дозволу автора.

 Веретенниця прокинулася не тому, що вона була дисциплінованою відьмою, а тому, що її чорний кіт Салем звалився їй на обличчя. Знову.

-Якщо ти ще раз вирішиш, що я - подушка, - пробурмотіла Емілія, то я перетворю тебе на рукавички. Зимові.

 Салем образився рівно на три секунди. Потім демонстративно він сів на магічну книгу, бо знав: це найкращий спосіб зіпсувати Емілії ранок.

Веретенниця встала, загорнулася в халат, який колись був чорним, але після численних ритуалів набув підозріло - фіолетового відтінку, і пішла на кухню. На столі стояло зілля. Вчорашнє.

-Чудово, - зітхнула вона. - Або це зілля ясновидіння, або компот з жаб'ячого кореня: в обох випадках день буде цікавий.

Емілія жила у будинку, який офіційно не існував. На мапах його не було, у документах - теж, зате сусіди іноді бачили світло у вікнах і старанно робили вигляд, що нічого не помічають. Бо якщо у твоєму районі живе відьма - краще з нею не сваритися. Навіть якщо вона носить кеди й п'є каву з корицею.

Веретенниця була відьмою не за покликанням, а за спадком. Веретено їй дісталося від прабабці, прабабці - від ще якоїсь бабці, і так далі аж до часів, коли ніхто не питав: " А ти точно хочеш бути магічною істотою? "

Емілія глянула в дзеркало.

-Ну що, - сказала вона відображенню - сьогодні ми нікого випадково не проклянемо. Дзеркало скептично блиснуло.

Саме в цей момент у повітрі щось клацнуло. Веретенниця насторожилась. Магія ніколи не клацала просто так. І вже за секунду в кімнаті з'явилося веретено. Саме те. Старе, магічне й з характером.

-Тільки не знову, - прошепотіла вона. - Я ж казала: без драм зранку!

Веретено засвітилось. В це означало лише одне: минуле знову вирушило, що має право не мовчати.

І кава так і залишилася недопитою.