Вересневий бузок

ОДРАЗУ за парканом  із соняшникових стебел починався степ. Кілометрів зо два простилався він своїми балками і ярами – до ближнього хутора, в якому мешкало сімейство Кандиб. Зараз ніч, ні вогника, ні звуку. Мабуть, сторожко сплять собаки-вовкодави, скрутившись бубликом у своїх добротних будах. Добре живеться отим волохатим псиськам. Старий Кандиба не шкодує їм м’яса.

При спогаді про м’ясо Микола відчув, як нудотно стиснувся шлунок – з самої осені , крім картопляної юшки та хліба, в ньому нічого не бувало. І невесело посміхнувся, мовляв, мені б отаке життя собаче.  Та враз спохмурнів. Пригадав важкий, з-під насуплених брів погляд старого, важкі кулаки його трьох синів-здорованів, яких не раз довелося скуштувати. А останній раз – минулого літа, як відстав від своїх одноліток-шахтарчуків, коли прямували парубкувати до дівчат на рудник Перенського...

*

• Будеш восьмим! – сказав десятник, записавши Миколине прізвище в товстелезну книгу. – Лопаточником, ти хлопець дебелий.

Зразку до вечора в темному череві копальні до блиску на держаках лопат навантажували вагонетки рудою. Кілька шарів шкіри зійшло на рам’я, аж поки долоні не стали шкарубкими і мозолистими, хоч жар бери – не відчуєш болю.

А вечорами копали собі землянку. Простору, щоб усій вісімці не було тісно. І щоб не гірше, ніж інші. А їх, отих землянок, було до біса навколо шахти. Житло спорудили. Тепер, що стати справжнім шахтарем, щоб на люди не соромно було показатися, треба було справити одяг. І неабиякий. Смушкову шапку з малиновим або жовтогарячим шликом. Жовті або червоні шаровари, хромові чоботи гармошкою, атласний пояс на п’ять-сім обертів і обов’язково – гармоніку-хромку – невід’ємний атрибут парубчака-шахтарчука. А ще – вишиту сорочку, кисет для тютюну, а ще ... Тільки спільної зарплатні вистачало лише на харчі та на одяг для трьох чоловік. Нічого, чекали. Та ось і настав момент.

    Вони стояли, задоволено розглядаючи один одного.

• Що, козаки, на гулі? – запитав підстаркуватий шахтар Люлько. – А могорич?
• Та це ми зараз...

Забулькала четвертина, наповнюючи череп’яні кухлі оковитою.

• Ех, первачок! – видихнув Люлько, обтираючи рота рукавом. – Ну, щасливої вам дороги, хлопці!

Мов на сполох, рипнули гармошки-хромки, піднявши на ноги все селище.

• Шахтарі гулять ідуть! – почулося по землянках.

    Тоді Кривий Ріг був зовсім не схожий на містечко. Не було притаманного кожній волості центру. Житло будували біля шахт. Дорога звідти вела на залізницю. Там, на станціях, завантажувалися вагони, і там, навколо тих станцій, селилися люди. Зв’язку між рудниками, власне, не було. Та люди спілкувалися, і десятки стежин бігли, звиваючись і петляючи, в степ поз великі й малі хутори, через балки та яруги, зарослі полином і чебрецем.

2

*

ЙШЛИ гулять молоді шахтарчуки. І стежка вела повз Кандибин хутір. І вибігла молодша  дочка господаря – золотокоса Парася подивитися, що то діється в степу, чиї невмілі гармоніки роздирають тишу, що аж собаки захлинаються від люті. Воно й звісно, грати ніхто з шахтарчуків не вміє, зате розтягати міхи хромок, натискати на кружальця кнопок інструменту, вдавати з себе хвацького гармоніста – ще й як міг кожен. І полохала навколишшя якась кошлатозвука пісня про те, як молодого коногона “несуть с разбитой головой”. А ще самогонка (добренька пляшка якої – обов’язково мала бути з собою на той випадок) робила свою справу. Тіло набирало якоїсь небувалої сили, напрягались руки і, здавалось, не те що гармошку – цілу скелю міг підняти над собою і закинути далеко-далеко, так що й не видно буде. Високі стебла одвічних злаків черкали обличчя. Небо було напрочуд голубе: ні  хмарини, ні пташини, тільки розжарене било сонця, нависало над степом, груди повнила радість.

А тут ще – оте золотокосе диво  у вишиванці, квітчастій хустині.

Микола на мить затримався. Ну, як пройти мимо, не кинувши дівці хоч кілька слів, не пожартувати? А, може, й не тільки пожартувати?..

• Пішли з нами!
• Та я якось потім...
• Коли, рибко? – Миколі так кортіло доторкнутися до розпашілої щічки дівчини, і він, переклавши гармошку в ліву, правицею спробував обійняти Парасю.
• А це вже зась! – відскочила, вмить спаленівши, дівчина. – З рукатими, знаєш, що буває?!
• Та ми йому зараз розтолкуємо! – троє опецькуватих Кандибенків не марнували часу. Важелезний кулак старшого, Васька, збив Миколу з ніг. І невідомо, чим би закінчилася ота катавасія, якби друзяки-шахтарчуки не вернули назад, на порятунок Миколі.

      Тоді  Кандибенки змушені були відступити. Та, вочевидь, з поразкою не змирилися. Не раз передавали знайомими, що гра лише починається, що кожен  з шахтарчуків одержить своє. Микола ж – найбільше. Але то було потім. А зараз, ковтнувши оковитої за перемогу, шахтарчуки прямували на рудник Перенського. Він починався за Мудрьонівською балкою.

      На вибитій чоботами траві майданчика вже кипіли веселощі. Заливалася гармошка веселим гопаком, вибивав бубен.

- Диви, вже кривляються! – мовив один із шахтарчуків. – А ну, ребйата, повчимо! – і вісім хромок розтяглися в чудернацькій какофонії звуків.

• А це що за мілкота? – Один  з дебелих місцевих парубків показав на прибульців. – Не годиться, коли від маминої цицьки та відразу до дівок!